Воспоминания о Викторе Платоновиче Некрасове

Олександр Муратов

Муратов Олександр Ігоревич (1935) — кінорежисер, сценарист, поет. Заслужений діяч мистецтв Украіни.

Після закінчення режисерського факультету ВГКу (1959) — режисер кіностудії ім. М. Горького, Одеської студії, а з 1967 — Київської кіностудії ім. А. Довженка.

В його активі десятки кіносценаріїв та 25 знятих фільмів, серед яких «Наш чесний хліб» (1964), «Маленький шкільний оркестр» (1968), «Стара фортеця» (1973), «Перегони по вертикалі» (1982), «Золотий ланцюг» (1986), «Танго смерті» (1991), «Вальдшнепи» за М. Хвильовим (1996) та ін.

Автор кілька збірок віршів.

Чотири зустрічі

«Iзгой. Вiктор Некрасов у спогадах сучасникiв».
— К. : Дух i Лiтера — 2014, с. 83—87

Років із десять тому хтось пустив чутку, що я був добре знайомий з Віктором Платоновичем Некрасовим. Це повна нісенітниця, проте звідтоді до мене багато разів зверталися з пропозицією написати спогади про нього. Я, зрозуміло, відмовлявся. А зараз, не знаю вже чому, погодився написати про наші чотири зустрічі, абсолютно швидкоплинні, яким я тоді не надавав і не надаю зараз жодного значення. Який вони можуть являти інтерес? Гадаю, жодного. Хіба що упорядники цього збірника вирішили розв'язати цілковито нерозв'язну задачу: опитати все коло осіб, які хоч колись зустрічалися з чудовою людиною і письменником.
Познайомився я з Некрасовим 1959-го року. Я приїхав до Києва домовлятися з Держкіно України про майбутню роботу на Київській кіностудії, котра тоді ще, наскільки я пам'ятаю, не носила імені Довженка¹.
Нічого в мене з цього не вийшло. І Держкіно тут ні до чого. Просто мене й Кіру зустріли у багнети аборигени цієї студії, абсолютно не зацікавлені у припливі свіжих сил. Не прийняли трохи пізніше й Ларису Шепітько. А Сергій Параджанов не викликав у них побоювань, оскільки знімав тоді поганючі фільми, на яких не треба було навіть писати «Київська кіностудія». Це було і так одразу видно. Я потім читав розгублену доповідну записку у ЦК однієї московської кіноначальниці. Так, мовляв, і так... Сталася промашка: ми доручили постановку одному з найгірших режисерів цієї студії за якоюсь суто етнографічною річчю малочитабельного українського письменника... так що, мовляв, вибачайте нас, що вийшов кіношедевр, який викликає нездорові національні почуття в українців.

______________________

¹ Помилка: студію перейменовано в 1957 році (Л. Т.)

Там було написано по-іншому, та смисл, поза сумнівом, такий.
Я йшов по Хрещатику, який за його тортову архітектуру ненавидів усіма фібрами душі... Це зараз я до нього звик і навіть знаходжу в ньому, як і в божевільних московських висотках, певну принадність. І треба ж таке — в Києві, де майже нікого не знав, раптом зустрів одразу кількох знайомих, причетних до літератури. З ними був і Віктор Платонович Некрасов. Нас познайомили. Його представляти не було потреби, він тоді був у зеніті слави. А мене представили не як кінорежисера (я тоді ним іще й не був), а як сина поета Ігоря Муратова. Судячи з усього, Некрасов його знав і через це поставився до мене вельми прихильно.
Я перед тим рік митарився на «Ленфільмі», куди нас із Кірою направили із ВДІКУ для зйомки дипломного фільму. В Некрасова там ставився фільм «Солдати» за його славетним романом «В окопах Сталінграда». Було про що поговорити. Тодішній «Ленфільм» був зовсім не таким, яким його пам'ятали по 30-х роках, і ще не таким, яким його всі знають за періодом розквіту в 70-х — 80-х роках. Це було бридке болото, з якого здіймалися вгору три вершини: Козинцев, Хейфец і Ермлер — класики довоєнного радянського кіно.
Пам'ятаю, Віктор Платонович був не дуже задоволений фільмом «Солдати». Та нарікав не так на режисера Іванова, як на кінематографічні інстанції, котрі «з ідейних міркувань» трощили фільм. Його дивувало, що це робило навіть не Держкіно СРСР у Москві, а місцева ленфільмівська редакторська банда, головним чином, аби вислужитися перед Ленінградським обкомом, який славився тоді своїм махровим консерватизмом. Із уст Некрасова почув слівце, що надзвичайно точно позначало цю банду, — «червоносотенці». Не знаю, чи він його вигадав, чи хтось інший, але я його тоді вперше почув.
Запам'яталося, що у фільмі «Солдати» на нього найбільші1 враження справив іще нікому не відомий Інокентій Смоктуновський. Він грав у фільмі невеличку роль, яка навіть не згадується у «Кіноенциклопедичному словникові». Треба ж таке — Віктор Платонович вгадав у Смоктуновському майбутнього генія сцени та екрану. Взагалі Некрасов говорив про твори літератури і мистецтва так, ніби йому була відома істина в останній інстанції. І ні в кого не виникало й думки піддати сумніву його слова. Він, безумовно, був лідером, і люди рахувалися з цим. Я це відчув, коли ми ввечері того ж дня врешті-решт опинилися в ресторані готелю «Україна», де я мешкав.
До нас за столик увесь час підсідали якісь люди. Я не розумів, про що вони говорили, тобто розумів, що про літературу і театральні постановки, але не читав цих книг і не бвчив спектаклів, тому міг тільки спостерігати манеру Некрасова розмовляти з людьми. Він мав вигляд такого собі гуру, до якої о звертаються як до незаперечного авторитета.
Я людина абсолютно непитуща, а тут дав слабину. Незручно було відмовлятися від застілля з класиком літератури. Це мене дуже підвело. Отямивсь я в себе в номері, де Віктор Платонович відмочував мою бідолашну голову під холодним душем. Якимсь, чином я опинився в ліжку і заснув.
Наступного дня я від'їздив і зателефонував Некрасову, щоби попрощатися і перепросити за таке для мене сумне закінчення вечора. Він сказав, що це діло житейське, і запропонував зустрітися в барі-склянці біля ресторану «Столичний» на Хрещатику.
Молодий амікошон-бармен зустрів нас із розкритими обіймами, запанібрата називаючи Некрасова «Вікою». Цього разу я був обережним і майже нічого не пив, чого не можна сказати про Некрасова. Та, на мій величезний подив, він абсолютно не п'янів. Можливо, всередині в нього щось і відбувалося, але зовні не проявлялося. Про що говорили? Цього разу про російську та українську поезію. Я розповів про своє знайомство з Пастернаком і Свєтловим. Його це явно зацікавило. Зайшла мова про молодих бунтівників — Євтушенка, Вознесенського, Рождественського, Ахмадуліну. Вікторові Платоновичу вони подобалися, та все ж у його словах прохоплювалася й деяка іронія. Він кинув репліку, що запам'яталася мені надовго: все-таки їхній протест не стільки у змісті, як у формі. Чомусь зайшла мова про Геннадія Шпалікова, якого я добре знав, позаяк той навчавсь у ВДІКу і був тоді чоловіком моєї близької приятельки, сценаристки Наташі Рязанцевої. За яких обставин вони познайомилися, я так і не зрозумів. Побоююся, що за допомогою пляшки. Слід сказати, що Гена полюбляв цю справу. Це його врешті-решт і згубило.
Наташин батько був чималим залізничним начальником — співробітником ЦК, куратором залізничного транспорту. Будинок, де вони жили, був розташований безпосередньо на площі трьох вокзалів. За вікнами стояв несосвітенний гамір і гуркіт. Однак Віктор Платонович чомусь не телефонував Гені, а по-розбишацькому свистів йому знизу. І ледве досвистувався. Почувши закличний свист, Шпаліков скочувався по сходах униз і щезав у кращому разі на всенький день. А іноді вони гуляли і три дні поспіль. Аж поки закінчувалися гроші.
Я ніколи не брав участі в цих загулах, та чув про них розповіді інших людей. Наташа із жахом чекала приїздів Некрасова до Москви. Гадаю, ці загули і стали однією з причин її розлучення з Геною Шпаліковим.
Одного разу Гена привів Некрасова у вдіківський гуртожиток, де в нас із Кірою була окрема кімната. Віктор Платонович був, як завжди, поштивим і чемним. А Шпаліков, як завжди, розв'язним. Але, дивна річ, його п'яна розв'язність не була огидною. Він без кінця сипав дотепами, вигадував віршовані експромти, розповідав кумедні історії зі свого життя в Суворовському училищі, про свого дядька — генерала армії, котрий, якщо вірити його словам, і привчив Гену до пиятики.
Віктор Платонович чомусь заговорив про українську літературу, яка була Шпалікову абсолютно не цікавою, і тому він усіляко намагався перевести розмову на іншу тему. Проте Некрасова збити було неможливо. Врешті-решт Гена, добряче набравшись, просто задрімав.
Мій батько був відомим українським поетом, а згодом і прозаїком, тому я знав тих людей, про яких Некрасов говорив. Мене вразило, з якою точністю він характеризував творчість кожного з них. Дивувало, що нібито він абсолютно не шпигав словами, не казав нічого зневажливого чи принизливого, проте його слова настільки визначали сутність цих людей, що я мимоволі весь час сміявся. Йшлося про українську прозу. Як я зрозумів, Хвильового й Підмогильного Некрасов ніколи не читав. Тому сказав, що єдиними, гідними серйозної уваги, вважає твори Юрія Яновського. Не знаю, якої думки він був щодо прози мого батька, а можливо, його книг і не читав, але сказав, що вважає його прекрасним поетом і надзвичайно порядною людиною. Всіх інших він буквально розмазував по стінці. Причому так переконливо, що заперечити було неможливо. Добре він відгукнувся про самого лише Михайла Стельмаха.
Востаннє я бачився з Віктором Платоновичем незадовго до його висилки з Радянського Союзу. Він був дуже печальним і злим. Навряд чи він знав, що з ним розправляться саме таким чином, але в тому, що якось розправляться, був певен. Хоча він був не першим у черезi письменників, яких висилали, тому припустити таке було цілком можливо.
Зустріч відбулася в Києві. Його до того часу вже виключили зі Спілки письменників. Коли ж я став поливати брудом увесь український письменницький бомонд, Некрасов перервав мою філіппіку словами: «Не продовжуйте! Вони навіть лайки не варті».
Ще одну звістку я одержав од нього через Зиновія Юхимовича Гердта. Він іще в Одесі грав у мене в «Авдотьї Павлівні» одну з головних ролей. І от я зустрічаю його в коридорі кіностудії імені Довженка. Я попрямував йому назустріч зі словами: «Який я радий Вас, Зиновію Юхимовичу, бачити!» Він обійняв мене, поплескав по плечу і поблажливо сказав: «Ще б пак, Salve! Ще б пак...» А потім додав: «Був нещодавно у Парижі... Бачився там з Віктором Некрасовим... Між іншим, він сказав, що ще в Києві бачив наш фільм, і він йому дуже сподобався. Передає Вам вітання!»
А потім, через багато років, я побачив його тільки у фільмі Нахмановича і Тімліна.

От і все.