Главная Софья Мотовилова Виктор Кондырев Александр Немец Благодарности Контакты


Биография
Адреса
Хроника жизни
Семья
Произведения
Библиография
1941—1945
Сталинград
Бабий Яр
«Турист с тросточкой»
Дом Турбиных
«Радио Свобода»
Письма
Документы
Фотографии
Рисунки
Экранизации
Инсценировки
Аудио
Видеоканал
Воспоминания
Круг друзей ВПН: именной указатель
Похороны ВПН
Могила ВПН
Могилы близких
Память
Стихи о ВПН
Статьи о ВПН
Фильмы о ВПН
ВПН в изобр. искусстве
ВПН с улыбкой
Поддержите сайт


Воспоминания о Викторе Платоновиче Некрасове

Ананiй Рохлин

«Заспiвувач серед «лейтенантiв»

«Україна», 1989, №№ 40, 41

Ананiй Рохлiн, Київ, 1 грудня 1988 р.
«...Чи сумую я за домом, за минулим? — питав себе Віктор Некрасов, опинившись у Парижі, далеко від свого коханого Києва, і відповідав: — Так, сумую, і дуже... З'ясувалося, що найголовніше в житті — це друзі. Особливо, коли їх втрачаєш... І так мені їх конче не вистачає. А потім зізнаєшся: «Жити б не журитися, а я журюсь і дуже журюся».
Що для нього Париж і що він для Парижа! До мозку кісток, до останньої кровинки своєї Віктор Некрасов був і залишився назавжди киянином. Із притаманним справжній людині талантом, розмахом, відчуттям справедливості, жалісливості, приязності. З властивим щирому інтелігентові однаковим ставленням до всіх, із ким він спілкувався, без розрізнення національностей, професій, суспільного становища. І, попри все те, сповідував культ правди, правди, яка вище за диктат злоби дня, регламентованих згори літературних догм, методів і стилів — усього того, що сковує й вихолощує художню творчість...
Наше знайомство з Некрасовим відбулося 1930-го, на першому курсі Київського будівельного інституту. Він став студентом архітектурного, а я — інженерно-конструкторського факультету. Невзабарі ми заприятелювали. Мені довелося наймати куток у комунальній квартирі, Віктор жив із своєю родиною, і я часто бував у Некрасових на п'ятому поверсі будинку № 24 на Кузнечній [нині це вулиця Горького].
Як на мою думку, вирішальний вплив на Віктора мала родина. Його бабусю, матір і тітку я знав не з розмов, і майже через шістдесят років вони постають переді мною, як живі, з їхньою неповторною зовнішністю і вдачами. «Найлагідніша людина, яку я знав у своєму житті...» — так писав згодом Віктор про свою бабусю Аліну Антонівну Мотовилову. З витонченим обличчям, яке зберігало сліди колишньої краси, вона приваблювала до себе людей якимось внутрішнім світлом, скромністю, шляхетністю. Її поважали всі, хто стикався з нею; близькі ставилися до неї з особливою ніжністю й любов'ю.
Вона порала всю господу. Я часто бачив, коли після трудового дня Аліна Антонівна сиділа в глибокому кріслі, прислухаючись до нашої розмови. Рухлива і працьовита, доки їй дозволяло здоров'я, вона порядкувала в усьому домі.
Походила Аліна Антонівна з дворянського роду, але в ній ніхто ніколи не помічав ні бундючності, ні розпещеності, ні примхливості. Вона пішла із життя у глибокій старості, так і не дочекавшись, доки повернеться із фронту улюблений онук. Добре пригадую намальований Вікою — так називали Віктора в родині та й багато хто із друзів — олівцевий портрет, який чудово передавав тендітні риси бабусиного обличчя.
Мати Вікторова, Зінаїда Миколаївна, десятки років пропрацювала лікарем-фтізіатром у Київській лікарні залізничників. Її змальовано в «Окопах» (як автор титулував для себе повість «В окопах Сталінграда«. Герой цієї книжки лейтенант Керженцев так згадував свою матір: «Невже я ніколи її не побачу! Маленьку, жваву, в золотому пенсне і з дрібненькою, мов чорнична ягідка, бородавкою на носії». Як писав Некрасов, вона «весела, доброзичлива, залюблена в концерти, театри, подорожі, прогулянки...», до того ж, безпосередня й надзвичайно рухлива.
Пригадується, як одного разу вона з величезним комізмом та подобизною зображала кривобоку ходу нашої спільної знайомої. Якось, вже 40-х років, я придбав легкий капроновий капелюх, і вся група друзів, зібравшись у нас на подвір'ї, стала по черзі приміряти обнову. До молоді прилучилась і 3інаїда Миколаївна. Фото її у цьому капелюсі зберігається в мене й досі. До речі, тут добре видно й ватку під дужкою пенсне, про що Віктор оповів в «Окопах», приписавши цю деталь квартирній хазяйці Керженцева. Вже на схилі віку, коли, після присудження синові Державної премії, матеріальне становище родини помітно покращало й потреба в її праці відпала, вона й далі лікувала хворих.
Віктор любив матір із особливою, зворушливою ніжністю. Разом із нею він бував на концертах симфонічної і фортепіанної музики, на театральних і оперних виставах, хоча сам не кохався в опері. Притаманні їй умовності були йому зовсім чужі. Якось, відвідавши спектакль «Чіо-Чіо-сан», він завважив, що, коли героїня ледве винесла на кін грубого хлопчака й сповістила публіці про свого безталанного малюка, йому, слухачеві, стало погано.
Бажання матері Віктор вважав для себе законом. Треба було бачити, як він, у придбаній одразу після премії, шубі нарозхрист, із навстіж розстебнутим коміром ковбойки (краватки він ненавидів і, як правило, їх не носив), вів попід руку на прогулянку засніженим тротуаром завинуту у вовняну хустку зверху фетрового капелюшка Зінаїду Миколаївну. Скільки він випромінював із себе уважливості, дбайливості, тепла!
Третьою в сім'ї була материна сестра — Софія Миколаївна Мотовилова. Вона працювала бібліотекарем. В минулому товаришувала з Надією Костянтинівною Крупською. Близькі стосунки з родиною Ульянових склалися ще за часів перебування Некрасових у Швейцарії. На відміну од привітної одвертої сестри, Софія Миколаївна була, за висловом Віктора, «владна й деспотична». Аскетична з натури, звикла в усьому себе обмежувати, вона згодом категорично відкинула всі намагання Віктора подати їй матеріальну допомогу.
Одначе вона мала свої уподобання: нерозтрачену ніжність перенесла на... котів. Підгодовувала й турбувалася про них, а вони гасали сходовою кліткою, диким вереском з'ясовували між собою взаємини й так остогидили мешканцям, що на одному з майданчиків під'їзду хтось почепив стіннівку з такими віршованими рядками: «О жінко, ну, зізнайся ти, навіщо ці тобі коти!» Віктор стримано сприймав дивацтва тітки і лише усміхався, коли йому згадували вірші. Якось і я собі на зауваження Софії Миколаївни, буцімто наші газети повторюють одна одну, сказав, що в державі диктатури пролетаріату така одноманітність преси, напевне, цілком правомірна, і вона обдарувала мене сповненим зневаги поглядом, що вмить спопеляє. Віктор тільки нишком завважив: «Кремінь — не тітка, адже так!».
Софія Миколаївна чудово володіла французькою мовою, мала першодруковані примірники «Енциклопедії» Дідро й Даламбера, «Орлеанську діву» Вольтера. Довгі роки вона писала щоденники. Віктор із шанобою ставився до цього, вважаючи, що записи можуть особливо знадобитися для істориків і соціологів. Але вся бібліотека Софії Миколаївни пропала під час фашистської окупації.
А в середині родинного «різнобічного трикутника» стояв студент архітектурного факультету Віктор. У ньому мовби сполучилася лагідність бабусі, безпосередність і гостинність матері, непохитна принциповість тітки й безмежна доброзичливість, хлібосольність і приязність у цій згуртованій сім'ї. Голодної зими й весни 1932—33 років я і Віктор отримували по 150 грамів хліба на день. У той важкий час мені вряди-годи випадало вечорами бувати в Некрасових. В цій родині двоє працювало, бабуся була утриманка, ну, а Віктор — студент. Жили вони нужденно. Але коли я до них приходив, зі мною тут завжди ділилися мискою гарячого супу та скибочкою хліба, і підхарчувати Вікиного товариша було для Некрасових правилом.
Залишився в моїй пам'яті ще й такий смішний випадок із тих літ. Закохавшись по вуха в одну студентку, я запросив її на виставу Ленінградської оперети, яка перебувала в Києві. Але мої черевики «просили каші» й були непридатні для театру. Тоді я вдався за допомогою, звичайно ж, до Віки. І негайно зустрів щирий відгук і мав на вечір пару новеньких, сліпуче наквасованих черевиків. Як пізніше дізнався, їх Віктор позичив собі з такою ж метою — у свого, з розкішним гардеробом, товариша з курсу...
Другою «зоною впливу» на Віктора був безумовно інститут. Минали роки першої п'ятирічки. Викладали в нас досвідчені інженери й відомі архітектори. З-поміж них особливо з величезною симпатією ставився до конструктивізму професор Іпполит Владиславович Моргилевський. Досі пам'ятаю його натхненні лекції з історії архітектури, його запальні виступи проти прикрашання у зодчестві. «Паротяг не потребує намальованих на ньому квіточок так само, як і споруда приліплених до її мурів, непрацюючих пілястрів...». Одначе він не замикався лише в лівих течіях у будівництві, знався на класиці, став засновником науки про архітектуру Київської Русі. А серед наших інженерів були видатні фахівці й педагоги, учні Євгена Оскаровича Патона й Степана Прокоповича Тимошенка, найбільшого вченого в галузі будівельної механіки й теорії пружності.
Без перебільшення можна сказати, що студентство було у вирі політичного життя країни. Боротьба з «ухилами» точилася не тільки в політиці, а й в естетиці, зокрема в теорії та практиці архітектури. Водночас різко критикували як «архаїстів» — прихильників класичного напрямку, так і «формалістів» — ліве крило радянських будівничих. На зламі 20—30 років лише згуртована група конструктивістів задовольняла смаки замовника. Роботи Весніних, Голосова, Гінзбурга, авторів Будинку Держпрому в Харкові — Серафимова, Дмитрієва та інших, а також перші примітні проекти Ле Корбюзьє зачаровували захоплену новими формами нашу молодь. Серед неї був і Віктор Некрасов, який впродовж усього життя зберігав любов до архітектурного авангардизму. Кам'яні будинки, які зводили в ті роки, не подобалися Віктору. На одних із зборів архфаку він скаржився на те, що студентів примушують курсові проекти «робити під когось» замість того, щоб підтримувати пошук самостійних, сучасних рішень. І той його виступ осудили.
Тоді наш курс за своїм соціальні віковим складом був украй неоднорідний. Поруч із З0—35-річними парттисячниками, які досі перебували на відповідальних постах, були профтисячники. 20—25-літні робфаківці, а далі вже йшли 17—20-річні юнаки — випускники загальноосвітніх і професійно-технічних шкіл.
Один із примітних студентів старшого покоління Михайло Григорович Левінтов, хай посередньо, а все-таки мав свій вплив на Некрасова. На громадянській війні він був ад'ютантом командарма Західного фронту Михайла Тухачевського. 20-х років навчався у Військовій академії імені М. В. Фрунзе, звідки його відрахували разом із його однокурсниками. Хоча я і зблизився з ним, але він нічого ніколи не розповідав про те, що з ним сталось. Пізніше ми чули, що звільнення з академії врятувало йому життя в добу репресій. По-військовому чіткий, проникливий, працездатний, Левінтов став згодом одним із провідних інженерів Інституту Київдіпротранс.
Знавець і поцінувач художньої прози на батальну тематику, він знайомив мене з останніми новинками літератури. Я, а з моїх слів і Віктор, прочитали «Добердо» Мате Залки, «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуея, «Смерть героя» Річарда Олдінгтона, нині забуті твори Бодо Узе, «Капітальний ремонт» Леоніда Соболева, романи Людвіга Ренна та Еріха-Марії Ремарка. Діставши цікаві записки Софії Федорченко «Народ на війні», я дав їх Вікторові й він геть «проковтнув» їх за день. За такими «цілевказівками» нашого старшого однокурсника ми стали читачами найкращих зразків батальної прози 20-30 років.
Ми були молодші й, природно, психологія старших товаришів одрізнялася від звичок і світогляду студентів, які щойно пересіли зі шкільних лав за інститутські столи. Але нас усіх єднала жага знань, і ми вчилися не за страх, а на совість. Жили голодно й холодно. Двоє студентів із нашого курсу, Дрімачов і Заславський, не дотягши до третього року навчання, вмерли від сухот.
Різний профіль архітектурного й інженерного факультетів невдовзі дався взнаки, Майбутні будівничі опинилися на привілейованому становищі: вже на першому курсі вони вирушили з екскурсією до Ленінграда. До цієї групи належав і Віктор. Очолював її колишній партизан Червоний. Це був приязний, простий, дисциплінований однокурсник молодих студентів. Але боячись «чепе», він намагався якнайпильніше оберігати підопічних від усіляких спокус у місті на Неві, й тому водив студентів так, як вихователька дитячого садка своїх малят. Повернувшись із цієї подорожі, Віктор оповідав:
— Уявляєш, Червоний водив нас строєм, од групи не давав отступитися й на крок. І на кожному перехресті перевіряв, чи всі на місці. Так що нема чого заздрити...
— А місто, яке місто!
— Місто! Казка. Але не доведи так мандрувати!
У нього, волелюбного, що з малих літ звик до самостійності й не терпів жодних проводирів, ця екскурсія викликала лише роздратування.
Пригадую: ми в Інституті «проходили» вищу позавійськову підготовку. Начальником військового кабінету був комдив Муратов; викладали учасники громадянської війни, які зазнали неласки й були переведені з Москви, досвідчені командири з високими званнями. Тактику читав комполку, колишній офіцер старого генштабу. Він примусив нас вивчити на зубок Бойовий статут РСЧА (БСП) 1929 року і на його основі вирішувати завдання за командирів взводів і рот.
Перед кожним із нас лежала великомасштабна карта місцевості. На ній ми мали розташувати окопи з ходами сполучень, командні й спостережні пункти, кулеметні гнізда, дротяні загородження, протитанкові перешкоди. Заняття відвідувалися жваво й цікаво, рішення обговорювала вся аудиторія. Якось лектор викликав Некрасова:
— От ви лежите за станковим кулеметом. На вас сунуть лави противника. Ви відкрили вогонь, а ворог все йде та йде. Що треба зробити! Ваше рішення!
Віктор задумався. Мовчить. Пауза затягується. Лектор спересердя кидає:
— Некрасов! Вас убито! Сідайте... Запам'ятайте всі: в бою бездіяльність неприпустима. Треба вирішувати хутко, точно, правильно. Нефедов!
Не вагаючись, викликаний відповідає:
— Витягну з кулемета затвор — і навтікача!
— І вас знищить ворог або ж розстріляють за ухвалою військового трибуналу.
Вигук з аудиторії:
— А як же бути!
— Вести вогонь до останнього патрона.
— Але ж це означає: загинути.
— Авжеж. Загинути, та виконати свій військовий обов'язок.
Так нас тоді вчили досвідчені командири, з них більшу частину було репресовано в наступні роки.
Запам'яталася мені й колективізація. Студенти в цих подіях були випробувані не тільки як свідки їхніх наслідків, але як і безпосередні учасники. Комуністів старшого покоління посилали на допомогу уповноваженим викачувати зерно в селян. Молодь чомусь не брали. Але після повернення відряджених назад нам доводилося чути розповідь про те, як одному з керівників пощастило знайти й дістати з-під стріхи тридцять пляшок, наповнених пшеницею. Згадували ще й те, як уповноважений, перебуваючи в сільраді, вимагав розкуркулити багатодітну сім'ю «індуса» (так тоді називали на селах індивідуального господаря-одноосібника. Але голова сільради намагався довести, що без корови родина загине...
— Ти підкуркульник! — гримаючи рукояттю нагана об стіл, волав уповноважений. — Не хочеш бачити замаскованих куркулів, так самого зашлють, де Макар телят не пас...
Трагічні долі жертв сталінської колективізації болем відлунювали у серцях і душах нашої молоді. Але ми все-таки жили. Якось професорові М.В. Ярину кинули докір за те, що, мовляв, завищує оцінку студентам, і той відповів, що коли вони за таких умов ще можуть навчатися, то вже це змушує його вважати їх героями. Селяни ж, залишивши в пошуках шматка хліба рідні місця, вмирали на вулицях і в скверах Києва.
Зрозуміло, не обминули наш інститут і репресії 30-х років. Лихо спіткало і двох студентів. Були заарештовані Айсор Піра Тума-огли та втікач із окупованої боярською Румунією Бессарабії Тарутін. Невдовзі зарясніли на сторінках газет повідомлення про арешти й самогубство визначних українських комуністів, вірних соратників Ілліча.
Віктор «пописував» із дитинства. Якось він показав мені випущену ним із шкільними друзями газету. На аркуші ватману було від руки, чорнилом, «опубліковано його власний детектив, дія якого розгортається, звісно ж, де — за кордоном. У першому розділі був такий захоплюючий сюжет: вантажівка що мчала вулицею, зненацька провалюється крізь тверде покриття і.. щезає. Всі спроби поліції відшукати авто не увінчалися успіхом. Цей початок повісті проілюстрував сам автор.
Взагалі ставлення Віктора до пригодницького жанру не відзначалося постійністю. За його порадою я прочитав близький до гостросюжетної тематики «Сьомий хрест» Анни Зегерс. Якось він у розмові зі мною завважив, що перший абзац оповіді треба писати за Жюлем Верном: «Бах! Бах! Пролунало два постріли». Але сам, наскільки пам'ятаю, Віктор із такої стрілянини нічого не починав.
У листопаді 1947 року, після виходу в світ «Окопів», Некрасов написав мені з Москви:
«А ти читав «Дим отечества» [Костянтина Симонова)! Він у мене вже третій день лежить на столі, і я ніяк не можу за нього взятися. «Монте Крісто» не дає. Дідько знає що — не можу відірватися».
Він захоплювався «Трьома мушкетерами», але «Двадцять років по тому» і «Віконт де Бражелон» вважав розтягнутими, а діалоги в них водянистими.
Віктор навчався на вечірній зміні. Заняття відбувалися в будинку на вулиці Гершуні (тепер — вулиця Чкалова). Тоді для заощадження електроенергії відмикали цілі райони Києва, і лекції на архфаці часто-густо читали із свічками або з гасовим освітленням. Некрасов якраз належав до складу редколегії факультетської стіннівки, й малював для неї карикатури. Пам'ятаю: на одній із них було зображено прапор вечірників, на якому, в центрі, містилася гасова лампа в ореолі.
Професорам і студентам у ті часи видавали за талонами медяники. Це були шпаристі темно-брунатні коржі на мелясі з тонюсіньким прошарком повидла. Стояли за ними у черзі перед рундуком у вестибюлі інституту. Попереду — викладачі, за ними — студенти. І опасистий рудий продавець «делікатно» оголосив нам: «Ви тут зачекайте, а я на кілька хвилин відлучуся... Не можу терпіти». Віктор завважив: «Коли труднощі із жранням, кожен гендляр стає богом, кожен покупець пшиком. А взагалі, хто його просив уточнювати, куди йому треба?» і Віктор відгукнувся на цей випадок, намалювавши свою карикатуру з чергою за медяником та кіоскера якого схопила нетерпляка...
У ті дні Наркомпоштель оголосив всесоюзний конкурс на малюнки для марок. Узяв участь і Віктор, який виконав тушшю та олівцем індустріальні краєвиди. Вони різко виділялися з-поміж традиційних поштових мініатюр і, звісно, лаврів Некрасову не принесли. Але товариші по навчанню несхвально поставилися до розпорошеності зацікавлень Віктора. Хоча ці захоплення не заважали йому серйозно задумуватися над проблемами архітектури.
За сприянням тітки Некрасова якось надіслав листа до Парижа славетному Ле Корбюзьє. Звернення рядового студента до світила авангарду київський архітектурний Олімп розглядав як нечувану зухвалість. Але несподіванкою стало те, що Віктор отримав од метра зі світовим іменем ґрунтовну відповідь на всі порушені ним питання.
Некрасов був безумовно раціоналіст. У ньому чаїлася закваска скепсису родини Мотовилових, пам'ять про приятелювання матері й тітки з революціонерами-політемігрантами, розважлива доцільність будівничих-конструктивістів 20-х років. Він не відзначався забобонністю, не вірив у прикмети, вважав ворожбу, провіщання і пророцтва собачою маячнею. Пригадую, як на дніпровському пляжі до нас підійшла циганка. Одразу відчувши, до кого першого звернутись, вона залопотіла:
— Дай, золотко, ручку, поворожу і всю правду тобі скажу,— вмовляла вона Віку співучим голосом.
Спідлоба глянувши на неї, він поліз до кишені в штанях, що лежали поряд, і дістав із них пожмакану троячку, простиг її ворожці й відмахнувся від послуг. Здивовано стенувши плечима, вона пішла геть...
Після публікації «Окопів» Некрасова звинуватили в протоколізмі, байдужому вживанні деталей. Але це нікого не переконувало. В його прозі завжди трепетало почуття, вона була щира, емоційна, лірична. Здавалося б, атеїст, але він сміливо використав у повісті принадливий образ із Євангелія. І лише зараз, через сорок років, я двічі зустрів на сторінках «Окопів» (видання «Роман-газети» 1947 року) сяйво в небі віфлеємської зірки — над захисниками безіменної висоти. Колись десятки критиків не помітили її несподіваного світла в повісті. А чи не перегук це з «Дванадцятьма» Олександра Блока, з тим ланцюжком нічної варти, на чолі якої «нежной поступью надвьюжной» — крокує той, хто «и над вьюгой невидим, и от пули невредим» — і ця віфлеємська зірка не що інше, як світлий символ людської надії, справедливості й невмирущості справи, якій служили червоногвардійці вісімнадцятого року, а в сорок другому бійці, захищаючи місто на Волзі!.. Скупий на метафори, Віктор Некрасов не випадково вибрав цей образ, застосувавши його двічі. Ця обставина могла колись дорого коштувати автору «Окопів»...
На другому курсі інституту ми захопилися літературою. Тоді при Спілці радянських письменників України було засновано літстудію. Очолив її прозаїк і драматург Дмитро Урін. Невисокий, тендітний, із вузьким, блідим обличчям, хворий на серце, мав витончений мистецький смак, чудову пам'ять і знання літературної техніки. Точний і дотепний в оцінках, він одразу здобув прихильність початківців. Того часу, коли будь-які виступи треба було пропускати через сито керівництва, щоб — не доведи! — не проникла якась крамола, в студії панувала цілковита свобода як для авторського читання, так і для критичних обговорень слухачів. І всі намагання забюрократизувати цю роботу шляхом попереднього перегляду викликали рішучий спротив із боку Уріна. Та він і сам був нещадний у своїх зауваженнях, які часто-густо здіймали в аудиторії дружній регіт. Одначе ґрунтовність і справедливість його міркувань не спричиняли авторам жодної кривди. Не дивно, що на заняття студії приходили не тільки учасники, а й їхні друзі.
Наш перший наставник учив нас свідомо сприймати літературу, й усі ми із вдячністю згадували його. Після ранньої смерті Дмитра Уріна студією керував Микола Ушаков, а пізніше — Євген Адельгейм. Але той неповторний запал, який був попервах, чомусь зник.
Засідання стали якісь офіційні й... нудні. На одному з них Віктор Некрасов прочитав своє серйозне оповідання, яке не сподобалося слухачам. Мені запала в пам'ять пише одна деталь із нього. В описі міського краєвиду було присутнє небо, «...яким пливли хмари, мовби намальовані рукою поганого маляра».
Зустрічаючись із Віктором в інституті й у нього вдома, ми обмінювалися книжками. Велике враження справив на нього роман Сомерсета Моема «Місяць і копійка». Прообразом героя тут був Поль Гоген. Віктора зачарувала правдивість цього персонажа, майже без будь-яких змін перенесена із життя на сторінки. Дуже любив Віка й ліричну прозу Кнута Гамсуна — «Пан», «Голод», «Під осінніми зорями».
Його не захоплювала поезія, але був небайдужий до Єсеніна. Про це я довідався зовсім випадково. Після амністії, наприкінці п'ятдесятих років, мені випало зустріти в нічному трамваї табірника. Це був незугарний, одягнений в ватник немолодий чоловік із скуйовдженою борідкою і захопленим поглядом блакитних очей. Він, не ховаючись, на повен голос признався, що повернувся звідтіля. Обличчя в нього змережали зморшки, потерта шапка сиділа набакир, мені добре було чути його переконливу, несподівану для навколишніх, схвильовану мову.
— Так, справді Маяковський — трибун, поводир... Але ж Єсенін — лірик... Ах, як він писав, як писав... І про кохання, і про природу... І про наших братів менших — звірят беззахисних... За душу хапав...
Голубливо й розчулено, із тремтінням у голосі, пролунали ці слова недавнього зека в трамваї, напхом напханого стомленими людьми... Зворушливі слова любові до «нерекомендованого» поета, чиї книжки були під забороною, а вірші вважали занепадницькими...
Я розповів про цю зустріч Некрасову, й він, хоча й не був схильний до сентиментальності, аж розчулився. Додам лише, що його улюбленою піснею часів Вітчизняної війни була «Землянка» Олексія Суркова, така проста й сердечна.
Ще навчаючись у вузі, Віктор покинув літературні заняття. Він захопився театром, почав відвідувати студію театру Київської російської драми. Керував нею режисер-педагог Іван Платонович Чужой — переконаний реаліст, послідовник системи Станіславського. Як згодом казав Некрасов, той назавжди прищепив своїм учням любов до правди не тільки в сценічній майстерності, а й у інших видах художньої творчості. Разом із Віктором записався до студії і його приятель Йосип (Йончик) Локштанов, також студент архфаку, поет-початківець, який згодом узяв діяльну участь у подальшій акторській долі Некрасова. Тоді до Києва прибув на гастролі МХАТ, і студійці намагались не пропустити жодної вистави. Легальних способів на це бракувало, й молодь усіма правдами й неправдами прагнула потрапити до глядачевого залу театру імені Івана Франка. Тут Віктор і став ініціатором проникати в будинок з боку дворового фасаду — через дворище. Не знаю, як це виходило, але чимало вистав йому все-таки пощастило побачити.
Найкраща з них була «Дні Турбіних». Віка кілька разів дивився її. Найбільше захоплення в нього викликав Михайло Яншин у ролі наївного й запального Ларіосика. Звідтоді любов до творчості Михайла Булгакова Віктор зберіг на все життя. Він навіть за прикметами, взятими з роману «Біла гвардія», знайшов у Києві на Андріївському узвозі будинок, де минули молоді роки чудового прозаїка й драматурга.
Некрасов закінчив будівельний інститут 1936 року. Його дипломним проектом була споруда міської бібліотеки. Висотна, засклена по периметру на всю висоту, оснащена підйомниками для швидкого обслуговування читачів — така була ця споруда, виконана під безпосереднім впливом конструктивізму. Єдине зауваження зробив учений опонент на захисті: «Навіщо у вестибюлі троє дверей! Двоє з них завжди будуть зачинені». Докір був настільки незначний, що Віктор сподівався на високий бал. Але комісія, мабуть, за прихильність дипломника до конструктивізму оцінила проект на «задовільно». Проте Віктор не пішов працювати архітектором — переважив потяг до театру.
Якось він мені сказав, що з труднощами запам'ятовує тексти ролей. За словами його товариша-актора, Віктор скуто тримався на сцені. Тим паче, пропрацювавши кілька років у периферійних театрах, він захотів потрапити до основного складу МХАТу, а потім — до студії театру імені Станіславського. Але обидві спроби не увінчались успіхом. Друга з них сталася після особистої зустрічі з Костянтином Сергійовичем, яку йому влаштував Йосип Локштанов. Невдачі ці спонукали Віктора створити кілька ледь шаржованих портретів великого режисера, в яких поєдналися незвичайна схожість і легка іронія. Чи збереглися ці чудові малюнки! Віка ними завжди дорожив. Щоправда, у спогадах він, бажаючи зробити веселу міну за поганої гри, писав: «...я звик до вільного повітря життя і боявся шкільної, правда, золотої клітки». Я ж гадаю, що хоча радянський театр і не дораховувався одного, напевне, посереднього актора, завдяки цим невдачам,— саме завдяки — в прямому розумінні слова,— зате наша література збагатилася безумовно видатним талантом.
Його найвизначніший твір — повість «В окопах Сталінграда», спочатку мав назву «Сталінград». Демобілізований після поранень у званні капітана, Некрасов став завідувати відділом у київській газеті «Радянське мистецтво». Робота його не обтяжувала, і він засів за повість. Писав її він на помешканнях у друзів — Жені Гриднєвої, вдови загиблого на фронті інститутського приятеля Сергія Доманського, і в Леоніда Серпіліна, також архітектора, який згодом став письменником. Родичі Серпіліна жили під Києвом, у Клавдієво. Позбавлений даху через клопоти матері й тітки та через відвідини численних знайомих, Віктор мав притулок, спокій і тишу в друзів. Вони певною мірою и потрапили на сторінки прозаїка. Доманський своєю зовнішністю, мовчазністю й відчуженістю од навколишнього світу чимось скидався на одного з персонажів «Окопів» — відлюдькуватого, який жив мовби лише в собі, та водночас діловитого комроти Фарбера. А саме це прізвище запозичене у друга дитинства. Вірш, написаний у повісті начебто Карнауховим, насправді належав Серпіпіну: Леонід, український прозаїк, починав свій літературний шлях російським поетом.
Віктор писав олівцем, лежачи на канапі — «в'яззю». Його нерозбірливий почерк вдавав багато клопотів друкарям. Друзям, як правило, читати повісті не давав і мало кому розповідав про труднощі, які виникали з її публікацією в Києві. А вони були. Так, віддавши рукопис до видавництва, Віктор, після відмови поставити його в план видання, забрав повість назад у тій же упаковці — нерозгорнуту. Згодом він повіз її до Москви. Там йому допомагали Володимир Борисович Александров (Келлер) та Ігор Олександрович Сац — талановиті, широко обізнані критики. В минулому літературний секретар А. В. Луначарського, Сац володів кількома мовами, був знавцем історії, філософії, образотворчих мистецтв. До війни Александров і Сац працювали в редколегії журналу «Литературный критик». Пізніше Віктор признався мені, що йому «добряче поталанило в тому, що на його життєвому шляху зустрілися такі доброзичливі люди, які глибоко розуміли літературу». Повість було передано до редакції журналу «Знамя», де без особливого зволікання її підписали до друку. Та одразу після виходу в світ навколо неї спалахнула палка полеміка. Нападки почалися за місцем проживання автор, в Києві. Це було цілком природно для догматиків, які вбачали в методі соціалістичного реалізму якесь Прокрустове ложе, що вимагало від літератури всіх жанрів шаблонної патетично-ходульної стилістики. І Віктора Некрасова почали звинувачувати в обмеженості авторського світогляду, в звичайності дійових осіб та дріб'язковості їхніх поривань.
Тільки все, за що йому дорікали, було не вадою, а заслугою повісті, її визначальною рисою. У листопаді 1947 року Віктор пише мені про своє творче кредо: «Натураліст! Напевне, так. До того ж, навіть «плазівний». Що вдієш!»
На щастя, серед прибічників «Окопів» були літератори, від яких залежала доля твору. До них належав і редактор «Знамени» Всеволод Вишневський. У листі до Некрасова він повідомляв: «Нам намагалися довести, що в романі війна показана з погляду обивательського, з погляду рядового... Ми сказали, що думки й погляди простої рядової людини мають для нас, для літератури, велике значення. Ми переконали наших співрозмовників».
Віктор Некрасов змалював у повісті реальну дійсність війни: кров, піт, бруд, голод, воші, спрагу, щемливу буденність життя й смерті захисників міста на Волзі, їхній рядовий, безіменний героїзм. Розтлумачуючи своє ставлення до поведінки простих бійців, письменник не раз наводить слова Льва Толстого про «приховане тепло патріотизму» й додає: «Ми часто під словом героїзм розуміємо якийсь поодинокий акт або хай навіть кілька разів повторений, але неодмінно надзвичайний вчинок. Це так, але існує й інший героїзм — героїзм буденний, повсякденний, зовні навіть і непомітний, але такий, що вимагає від людини не меншої сили волі й стійкості духу». І таке сприйняття стало запорукою того, що повість Некрасова очолила «прозу лейтенантів», правдиві твори радянських письменників про Вітчизняну війну.
За всієї простоти й невибагливості «Окопи» змушували критиків уміло проникати в підтекст, роздумувати й, поціновуючи, прислухатися до поради А. П. Чехова: «коли тобі подають чай, не шукай у ньому пива», тобто не закидати авторові відсутність того, чого нема в його книжці. Але якщо супротивники «Окопів» цією вимогою вперто нехтували, то шанувальники повісті навпаки, оцінивши її новизну та вражаючу силу, зуміли стати активними захисниками твору.
Перша в країні схвальна рецензія на «Сталінград», ще до присудження авторові Державної премії СРСР, була надрукована мною за псевдонімом «Олександр Борисов» у газеті «Сталинское племя» 16 лютого 1947 року. А ґрунтовну статтю про повість я вмістив тоді ж, у журналі «Вітчизна», № 9. Обидві мої публікації були піддані критиці літературних обскурантів. З того часу наші з Віктором товариські взаємини, які склалися ще на початку ЗО-х років, зміцніли ще дужче й переросли в дружбу. Ми почали спілкуватися родинами, зустрічатися за домашнім столом...
Нове помешкання Некрасових містилося в будинку відновленого пасажу на Хрещатику. Коли ми переступали поріг, нас вітала Ганна Іванівна — Ганя, хатня робітниця, добрий янгол-хранитель сім'ї. Немолода, рожевощока, розповніла, маленька, майже квадратна, вона стежила за чистотою, прала, ходила по продукти, варила прості, але ситні обіди,— була в буквальному розумінні своєю в родині. Їй часом доводилося нелегко не тільки через безліч обов'язків, а й через те, що ніколи ніхто не знав, скільки людей сяде за обідній стіл, а для кожної господині (а Ганя була тут справжня господиня!) — це далеко не зайве питання...
Ми заходили до простої вітальні, звідки потрапляли до великої їдальні, обставленої збірною меблею. Тут же стояла книжкова шафа. В ній зберігалися видання «Окопів» багатьма мовами світу. На стінах, на рівні людського зросту, у рамках — малюнки Віктора: портрет бабусі, міські краєвиди. Жодних порцелянових гірок, кришталю, килимів. На буфеті — невеличка статуетка «Дон Кіхот» — дарунок скульптора й кінорежисера Івана Петровича Кавалерідзе, з яким приятелював Некрасов. Поряд — китайська іграшка-лелека, яка то вмочала, то витягала дзьоб із скляночки з водою. Пригадую ще, як Віка милувався крихітним автомобільчиком, що швидко бігав на столі. Сягаючи краю, він не падав на підлогу, а звертав убік, мотаючись так, доки діяла пружина. І від лелеки, і від заводної іграшки віяло чимось дитячим. Та й у самій вдачі Віктора було щось хлопчаче, чим він, завжди щирий і безпосередній, принаджував до себе багатьох людей.
За їдальнею містився довгий вузький кабінет. В його торці, впритул до вікна, стояв письмовий стіл. Біля вхідних дверей — невеличка книжкова шафа. Великої бібліотеки Віктор не заводив, а з-поміж тих видань, що мав, особливо дорожив подарованими Ігорем Сацом першою журнальною публікацією «Білої гвардії» Михайла Булгакова та розкішно виданим томом статей Анатолія Васильовича Луначарського про мистецтво. Над розташованим уздовж стіни ліжком висіла величезна карта Парижа французькою мовою з об'ємно вималюваними найбільшими будинками й спорудами міста.
Всі в родині Некрасових зверталися одне до одного на «ти». Так до війни Віктор називав бабусю, матір і тітку. До речі, Софія Миколаївна, яка над усе цінувала свою незалежність, залишалася в старому помешканні, і в пасажі я ніколи її не бачив...


Незабаром гостей запрошували до вечері. На столі завжди одні й ті ж скромні страви: український і білий хліб, чайна ковбаса, голландський сир і натертий рокфор, цукор-пісок. Посуд збірний, жодних особливих турбот про сервірування столу не було. Чай пили міцний, тільки свіжої заварки, із чайника. Самоваром не користувалися. Спиртного, як правило, не вживали, хіба що на великі свята й на родинних урочистостях. Взагалі спартанської обстановки довоєнного життя дотримувалися тут і подальших років.
Жодних Лукуллових учт не водилося. На обід — борщ або суп, м'ясна страва, кисіль із журавлини, за бажанням — із молоком. Часто за стіл сідали і не лише друзі, а й неждані гості: двері в Некрасових були завжди для всіх широко відчинені. А приходили сюди архітектори й художники, письменники й актори, журналісти й інженери, кіноматографісти й лікарі, вчені й студенти, близькі родичі Бориса Леонідовича Пастернака й односельці Ганни Іванівни. І людину будь-якої професії, національності, суспільного становища тут зустрічали з однаковою привітністю, сердечністю.
Під час зустрічей у Віктора наші розмови торкалися здебільшого літератури й мистецтва. Ми щиро ділилися всім, що нас хвилювало. Єднала нас спільна позиція: життєву правду ми вважали основою літературної майстерності. Найкращим твором світу Віктор називав «Війну і мир». Не виділяючи окремих оповідань, любив Чехова. Якось у листі написав, що «приголомшений «Трьома сестрами» в постановці В. Немировича-Данченка у МХАТІ.
Вдруге прочитавши по війні «Тихий Дон», Віктор із неприхованою святобливістю відгукувався про цей великий роман. Дуже подобалися йому оповідання австралійського письменника Генрі Лоусона. Оспівуючи товариство і сердечність, доброту і взаємодопомогу, ненавидячи пихатість і табелі про ранги, автор славетної «Шапки по колу» всіма рисами своєї вдачі відповідав душевному складу Некрасова.
У листі з Черкас, 20 травня 1953 року, Віктор писав: «З насолодою читаю «Форсайтів». Згодом він назвав мені, що найкращою частиною роману вважає розділ, присвячений коханню й смерті старого Джоліона. Я не помічав у Віктора особливого захоплення Мопассаном. Але новела «Тато Симона» йому дуже подобалась. У ній розповідалось, як позашлюбний синок молодої одинокої селянки, за відсутністю «законного» батька, став посміховиськом для однокашників. Зацькований малюк хоче вдатися до самогубства, але випадкова зустріч із сільським ковалем змінює його долю: в Симона з'являється надійний заступник, який невдовзі стає хлопчикові вітчимом.
...До речі, в усіх відомих мені документах Віктор Некрасов повідомляє, що він — із родини лікаря. Мав, напевне, на увазі професію матері. Але ж у нього був і батько. Ще в довоєнні часи я спитав якось про нього Віктора. Він коротко відповів, що батько був бухгалтером. Відтоді я про нього ніколи нічого не чув. Та й у сім'ї його ніхто не згадував. Мабуть, сирітство вплинуло так на Віктора, що згуртована сім'я Мотовилових стала часткою його душі. Чи не ця, прихована від сторонніх очей, деталь його біографії визначила й ставлення письменника до людяної новели Мопассана!..
У мене збереглося понад десяти листів Некрасова, що стосуються його найнапруженішої і найуспішнішої праці в літературі. Особливо цікавими здаються мені місця, пов'язані із скоренням п'єси «Випробування», спершу названої «Небезпечний шлях». Робота проходила важко, але цілком захоплювала Віктора, приносячи йому досаду й розчарування. Зокрема ці листи присвячені літературним поглядам і смакам письменника.
Москва, 26 липня 1947 року: «Пробач за нечасті листи. Просто заморочився. З п'єсою відоме одне — над нею ще треба попрацювати. Я навіть шкодую, що дав її в такому вигляді в театри. Вахтангов, щоправда, знову пропонував угоду, але я відмовився. Єрмоловцям і театрові кіноактора я просто не дам п'єси, хоча вони и жадають. Із МХАТом морока. Н. виявився авантюристом, і п'єса зараз поїхала з Радомисленським до Риги, де нині відпочивають Кедров і Месхетелі. Взагалі про п'єсу знає вже вся Москва, і я за цим дуже шкодую. Вишневський включив вже її до плану цього року в «Знамени», але в такому вигляді я її не дам. Буду працювати... Видавничі справи добрі. Книжку видають у Держлітвидаві («Роман-газете» та окремим виданням) і у Військвидаві...»
Але всі думки Віктора про «Випробування». Москва, 6 червня 1947 року: «Все сиджу й чекаю. Із п'єсою без особливих змін. Зараз читають вахтангівці, єрмоловці й Таїров. Результат — невідомо. Ленінград мовчить. Київ знову взяв!! У реперткомі чекаю на відповідь 8-го. Особливо не розраховую... Завтра йду на «Супутники» в Єрмоловський. Дивився Міклуху — взагалі мура...»
Лист із Коктебеля 22 серпня 1947 року: «Я все-таки взявся за п'єсу. Прочитав її й побачив, що в ній маса дешевини, не викидати якої не можна».
У відповідь я завважив, що тактично неправильно сподіватися на прихильне ставлення лише одного театру, хоча б які він авторитет і славу мав, забуваючи водночас інші творчі колективи.




Виктор Некрасов (слева) держит на плечах Зиновия, сына Анания Рохлина. 1950-е гг.


Він мені написав вже з Москви 31 жовтня 1947 року: «Хоча ти й осудиш мене, але я все-таки дав другий варіант у МХАТ. Попередив, що це не остаточний, що ще працюю. Зустріли мене там дуже ласкаво, але, мабуть, особливо квапитись не збираються. Коли вже дуже зволікатимуть — плюну на них і піду до якогось Єрмоловського. Ленінградській Александринці також дав, тут був Чирсков, з яким я зустрівся».
Тільки до завершення далеко. 22 листопада 1947 року Віктор пише з Москви: «...із п'єсою! Справа повернулась дивно. Вона перетворилась на якусь «піддослідну» літературу. Театри до неї рвуться, звідусюди запити, «потім починають марудити. Всі про неї знають, звідкілясь дістають невідомо де надруковані примірники, дають один одному на одну-дві години на прочитання, а користі ніскільки. Вчора віддав у МХАТ останній варіант. В середині наступного тижня остаточно розмовлятиму, а далі буде видно...»
І, нарешті, з Москви 13 травня 1949 року: «Завтра в мене перша прем'єра з начальством і запрошенням».




В. П. Некрасов с друзьями.
Слева направо: Г. И. Граужис, В. П. Некрасов, В. Е. Лазоренко,
И. П. Локштанов. Киев. 1957 г.
Фотография А. С. Рохлина



З листів можна довідатися, що п'єса була схвалена й поставлена в театрі імені Станіславського через півтора року з початку роботи над нею. У своїх спогадах Некрасов повідомив згодом, що п'єса витримала понад двадцять вистав, потім її заборонив репертком за якісь-там ідейні огріхи. Всеволод Вишневський так відгукнувся про «Випробування»: «За побутом відчувається буття й життя». Одначе в «Знамени» п'єса не вийшла. Чи зберігся її примірник в архіві театру? Гадаю, що вона й нині не втратила своєї гостроти, не кажучи вже про її художні якості.
Добре знаючи перший варіант п'єси, вважаю, що саме вона стала другою після великої повісті Некрасова «В рідному місті», де було збережено канву конфлікту між щирим і порядним Митясовим (у п'єсі — Кирило) та його антиподом, колишнім фронтовим приятелем, що став на слизьку стежку прибуткових махінацій. За словами Віктора, Олександр Трифонович Твардовський, який опублікував повість у «Новом мире», назвав її «дослідною» (тобто експериментальною). Сам же автор не був нею цілком задоволений
Але особливе невдоволення у Віктора викликала не повість, а її кіноверсія «Місто запалює вогні». Якщо здійснений за «Окопами» фільм «Солдати» став безсумнівним успіхом Некрасова-сценариста й А. Г. Іванова-режисера, то вади другої за часом кінокартини призвели до того, що Віктор вимагав зняти з титрів своє прізвище. А от спільна праця із знімальним колективом «Солдатів» заприязнила Некрасова з Інокентієм Смоктуновським, який тоді вперше виступив у кіно в ролі Фарбера. Цей дебют, із легкої руки авторів фільму, дав путівку на екрани країни в майбутньому видатному акторові.
Так, Некрасов дуже любив кіно. Тема про вплив кіноприйомів на його прозу ще очікує своїх дослідників. Під час зустрічей із друзями Віктор часто згадував пригодницькі бойовики двадцятих років. По війні на нього найбільше враження справив італійський неореалізм. Серед фільмів цього спрямування поганих для нього взагалі не існувало. В листі з Москви 8 листопада 1947 року він запитував: «Чи дивився ти «Рим — відкрите місто»! Я приголомшений Піною...» Нагадаю, що роль простої жінки з народу вражаюче виконала Анна Маньяні. Запам'яталися мені захоплені відгуки Віктора про два французькі фільми «Біля мурів Малапаги» із Жаном Габеном і «Ноель Фортюна» з Бурвілем у заголовних ролях. Ці актори мали дивовижний хист перевтілення, переконували життєвою правдою створених ними образів. Особливе відчуття — я б назвав його шанобливим зачудованням — викликав у нього Габен... «Катзна-що! — вигукував Віка. — Капіталіст і приблуда, робітник і мер — і всі без гриму. Не розумію, як це йому вдасться...»
Некрасов і сам був переконаним реалістом. Усе, що суперечило правді факту, яку він сповідував, скрупульозній точності у зображенні дійсності, наражалося в нього на різку, а часом і необгрунтовану оцінку. Пригадую, як він показував мені дбайливо збережений ним журнал із знімком, який передавав картину землетрусу двадцятих років — у Японії. На ньому, на тлі вже похиленого хмарочосу зображена жінка, яка стрибає через утворену на вулиці тріщину. Ця мить справді вражала своєю життєвістю. І фото мовби стверджувало творчий ідеал Віктора Некрасова.
Якось на моє запитання, якої він думки про «Кола Брюньйона» й «Тіля Уленшпігеля». Віктор відловів, щ» ці обидва романи йому не до душі. Звісно, трагічний оптимізм «Біблії Фландрії» — так було названо книгу Шарля де-Костера у історії світової літератури — не міг бути втиснутий, в імпресіоністичний фото-бліц. А безкомпромісне визнання права голосу, лише за обраним стилем «Окопів» привело Некрасова до заперечення в мистецтві множинності стилів безмежності художньої творчості.
Виявилася ця нетерпимість і в статті «Слова «великі» і прості», яку опублікував журнал «Искусство кино» 1959 року. В ній порівнювалися фільм «Поема про море», поставлена Юлією Солнцевою за сценарієм Олександра Довженко, та «Два Федори» Марлена Хуцієва.
Міркою вартості цих картин, зовсім різних за своїми художніми основами, став у Некрасова не емоційний вплив на масового глядача, а первісна позиція авторів. У всій своїй творчості Довженко — романтик, поет, символіст, пантеїст і трибун, а Хуцієв — побутописець, реаліст, навіть ліризм його стрічок глибоко заземлений. Проте для Некрасова важлива тут відповідність художніх образів життєвим реаліям. Але обстоюючи свій мікрореалізм, Некрасов сам вже змінювався. Він позитивно відгукнувся на вихід у «Новом мире» «За справедливе діло» — першої частини роману Василя Гроссмана «Життя і доля», хоча цей твір був далекий від основних засад «Окопів». Та й свідчення цієї зміни стали, явно недооцінені критикою, військові оповідання Некрасова. Кращі з них зачіпають найважливішу проблему соціальної психології — право свободи вибору. В цих новелах герої самі вершать свої долі, віра в правоту обраного шляху перемагає страх перед смертю, сенс свого існування вони вбачають у свободі власного рішення. Некрасов зіштовхує страх і обов'язок, жагу життя й необхідність самопожертви. І в альтернативі гору бере особисте й громадське сумління героїв.
Авторові «Окопів» спочатку закидали «ремаркізм». Що ж, Некрасов справді високо цінував воєнну прозу Ремарка. Але «Трьох товаришів» вважав сентиментальним і, взагалі-то, слабким романом. Думаю, подобалася йому притаманна письменнику заземленість, достеменність і яскравість деталей, співрозмірність його рядових, «маленьких» героїв із масовим читачем. І, звісно, заперечення війни.
Одначе прозаїк-баталіст Віктор Некрасов ні в «Окопах», ні в оповіданнях не оспівував війни, хоча и не був, на противагу Ремарку, пацифістом. Розуміючи й виправдовуючи необхідність збройного захисту Вітчизни, справедливість вислову, що той, хто піднесе меча, від меча й загине, він показав війну як загальнонародне лихо.
Відгукуючись на запитання анкети одного із журналів: чи слід вважати за потрібну відповідність між тим, що письменник проповідує у своїй творчості, та його особистою поведінкою, Віктор відповів ствердно. І мені пощастило знати його саме таким, як Керженцев, Ширяєв, Митясов, Карнаухов... Багато прекрасного було в ньому, але, як і його герої, він янголом не був. Часом ставав упертий, нетерпимий, без підстав різкий, безапеляційний. І все ж у нього переважали кращі риси: лагідність, природність, доброзичливість, простота. Та притаманні йому довірливість і товариськість стали причиною невибагливості у виборі знайомих, серед яких були й цілком випадкові люди. І саме вони підбивали його на чарку, що, безумовно, вкоротило письменникові життя.
Від природи співчутливий, він був чуйний не тільки у співпереживанні, а й у діях. Ще в травні 1948 року в Колонному залі Київської філармонії відбувся перший у нашій країні добродійний концерт, кошти від якого мали передати до фонду допомоги інвалідам Вітчизняної війни. Ініціатором цього вечора був Некрасов. Його підтримав Максим Рильський, інші українські письменники. У концерті брали участь видатні актори й музиканти. Але зібраних коштів вистачило лише на одну інвалідну коляску. Тоді Віктор Некрасов й Олесь Гончар за власні гроші придбали по колясці й подарували їх підшефному шпиталю.
...Спогади про передній край залишилися жити в серці Віктора. І він по-дитячому радів, коли пощастило розшукати Івана Фещенко — прототипа Чумака, заповзятого розвідника з «Окопів». І Некрасов тут же допоміг однополчанину, який не мав фаху, вступити до Київського геологорозвідувального технікуму. Мешкаючи в гуртожитку, Ваня часто навідував свого колишнього командира, бував разом із Віктором у нас на першотравневих святах, супроводжував його під час подорожей.
1966 року відгукнувся листом посильний Керженцева — Валега, тепер вже Вопегов Михайло Іванович, який по війні працював на станції Бурлі Новосибірської області. Некрасов відповів йому, а згодом розповів про це листування в нарисі.
Пізніше один із найважливіших прийомів письменника вилився у формулу «брати знайомі характери за пропонованих обставин». Цей принцип стверджує невигаданість його прози.
Особливо чітко ця риса виявила себе в повісті «Кіра Георгіївна». Тут Віктор частково відкинув форму розповіді від першої особи, яка мала місце в його військових оповіданнях, побудувавши психологічні портрети героїв на внутрішніх монологах. Зменшилась кількість деталей. Динамізм називних речень поступився місцем м'яким «пастельним» тонам. І, незважаючи на це, повість стала своєрідною «ліричною інвективою», спрямованою проти легковажного, безвідповідального ставлення до життя. Брехня, фальш, метушня, дрібний егоїзм та гонитва за хвилинними задоволеннями героїні викликають духовний і життєвий розлад у всіх дійових осіб повісті, які стикаються із «Стрибухою». Не випадково, одразу після появи «Кіри Георгіївни» критика привласнила їй прізвисько чеховської героїні — Ольги Іванівни з тією лише відміною, що тій було двадцять два роки, а Кірі — сорок два.
Всі персонажі повісті мовби вихоплені із життя, добре знайомі авторові й киянам. Із прообразом Кіри Віктор приятелював із дитинства, і сусіди, що знали їх, згадували, як вони «на пару» лазили через паркани і викликали зніяковіння у поважних міщуків. Добре знався Некрасов і з людиною, яка стала прототипом головного героя повісті, що пройшов через «райські кущі» ГУЛАГу.
Власне тут і починається та демаркаційна смуга, яка відмежувала відомого, улюбленого прозаїка від автора нарисів, якого було піддано за них принизливим, несправедливим проробкам на всіх можливих рівнях: і на широких форумах, і на малолюдних зборах, і в розмовах віч-на-віч у «високих» кабінетах, безпосереднім приводом для цього стали нариси Некрасова «По обидва боки океану», опубліковані Олександром Твардовським у «Новом мире».
Атака здійнялася з газетних рецензій. Репортери, які стали на сторожі казенного єдиномислія, називали автора нарисів «туристом із тростиною», закидали йому те, що його нотатки нагадують рекламний плакат капіталістичної туристської фірми і т. д. Але головного удару завдав М. С. Хрущов у своїй промові в березні 1963 року, спрямованій проти тих діячів радянської культури, хто повірив у стійкість і довготривалість відлиги, яка почалася з XX з'їзду КПРС. Перший секретар ЦК, що здійснив незабутній подвиг, скинувши з п'єдесталу страхітливу постать Молоха, який знищив у своєму ненажерному череві мільйони безневинних людей, він же тепер очолив розгром передового загону молодої творчої інтелігенції — літераторів, художників, музикантів, кінематографістів. Усі вони виглядали в промові «підривачами основ» і «антипатріотами». Але найрізкіші звинувачення дісталися на адресу Некрасова.
Та це був лише початок...
«По обидва боки океану» дратували командно-бюрократичну верхівку тим, що ми нині вважаємо потрібним, вистражданим, безперечним. Це, передовсім, незалежність суджень автора, його громадянська прямота і сміливість. Він чверть століття тому писав про те, що стало зараз нашою спільною думкою,— про необхідність дбайливого ставлення до храмової архітектури, про збереження історично усталеного обличчя стародавніх міст, про потребу ошляхетнення нових мікрорайонів, які зводили із типових панельних будинків, про користь взаємопроникнення всього цінного, що має радянська й зарубіжна культура. Словом, про все те, до чого ми щойно прийшли. Але на початку шістдесятих років перша ластівка весни не принесла. Міркування Віктора Некрасова ідеологічні наставники — правовірні поплічники Суслова — розцінили як блюзнірство. 16 серпня 1963 року бюро Ленінського райкому партії Києва виключило письменника із лав КПРС. Проте після оскарження бюро обкому замінило цей присуд суворою доганою із занесенням до облікової картки.
...Минали роки, і вдача Віктора Некрасова знову виявилася в епізоді, пов'язаному з життям рідного міста. Всім нині добре відома трагедія Бабиного Яру, де гітлерівці знищили понад сто, а за останніми підрахунками, близько двохсот тисяч радянських людей. Після війни на цьому місці хотіли спорудити стадіон. Але цей намір викликав гнівний відгук Віктора Некрасова в «Литературной газете»: він назвав це наругою над пам'яттю загиблих.
І от 29 вересня 1966 року, в день поминок, у юрбі, що зібралася в Бабиному Яру, опинилися письменники Віктор Некрасов та Іван Дзюба. Їх упізнали й оточили присутні, яких цікавило, чи буде на цьому місці трагедії пам'ятник. Обидва відповідали на запитання, все було мирно, спокійно, без будь-якого втручання міліції. Сюди ж прийшов і кінематографіст «Укркінохроніки», який зняв усе, що відбувалося, на плівку. Але експонована стрічка того ж дня була вилучена із сейфа студії.
Згодом оголосили конкурс на проект пам'ятника жертвам фашизму в Бабиному Яру. І 2-го липня 1976 року на місці трагедії виріс монумент. Нам, киянам, зворушливо бачити, як на Великдень, за народним звичаєм, біля постамента люди кладуть крашанки — ці сердечні знаки того, що пам'ять невитравна, що ніхто не забутий і ніщо не забуте... А ініціатором цього пам'ятника був, можна сказати з цілковитим правом, Віктор Платонович Некрасов — громадянин, комуніст, фронтовик.
В роки застою тиск на діячів культури дедалі посилювався. Серед 137 представників творчої інтелігенції і Некрасов підписує листа на ім'я Брежнєва, Підгорного і Косигіна. Це звертання з проханням припинити переслідування інакомислячих. Воно, звісно, не минає даремно Віктору: він знову стає об'єктом нападок. Коли досі його засуджували за неприпустимий лібералізм у творчості, то нині почали вторгатися в його особисте життя.
Якщо він приятелював із росіянами, то, отже, був великодержавним шовіністом; спілкувався з українцями — змовлявся з буржуазними націоналістами; дружив з євреями — став сіоністом, водив компанію з «відщепенцями» — втратив політичну пильність, зустрічав у своєму домі визначних зарубіжних письменників і художників — плазував перед іноземцями; випивав із Джоном Стейнбеком — уявити лише! — до чого докотився! Тут вже за всяку провину «києм у спину», аби зганьбити зухвальця.
Віктор Некрасов був цілком позбавлений підлабузництва, пристосуванства, почуття самозбереження. Він без ляку намагався підтримувати діячів культури, які зазнали неласки високих чинів: основне для нього було подати руку тому, хто впав, врятувати людину з 6іди, незалежно від її значення і суспільного становища.
Але стався випадок, який переповнив чашу терпіння Некрасова. В один із вечорів, коли в нього зібралися друзі, до квартири зайшли люди у формі. Вони показали ордер на обшук. Під час трусу в бібліотеці письменника було знайдено якісь «самвидавські» твори. На запитання, чому тут зберігається заборонена література, Віктор відловів, що він як письменник має право читати будь-які книжки, навіть не рекомендовані для широкої аудиторії.
Після цього конфлікту друзі запропонували Некрасову переїхати на якийсь час у село, до їхніх родичів. Але він відмовився, заявивши, що не бачить за собою провини, щоб десь ховатися від людей. Тоді ж в одному з центральних видавництв було розсипано набір його двотомника. Про матеріальну скруту письменника свідчить вже те, що на могилах його матері й тітки нема навіть надгробків — лише вкриті земляні пригорки до таблички з написами. І 19 вересня 1972 року рішенням парткому Спілки письменників України Віктора Платоновича було виключено з партії.
Мабуть, найдужчий із нас намагався б якось заглушити душевний біль. І ось саме тоді пізнім вечором, ідучи підземним переходом через Хрещатик у бік пасажу, я побачив Некрасова, який притулився до стіни й ледь стояв на ногах. Його підтримував незнайомий мені юнак.
У трагедії Віктора, як і в долях багатьох «дітей відлиги», незаперечна влада чиновників була куди сильніша від громадянської мужності «шістдесятників». І автор «Окопів» потрапив у немилість, яка й змусила його виїхати за кордон. Увечері 11 вересня 1974 року з ним попрощалися найближчі друзі. За їхніми розповідями, у Віки був пригнічений настрій: він не хотів залишати Батьківщину. Наступного ранку Некрасов із дружиною Галиною Вікторівною вилетів до Цюріха.
Лише окремі друзі листувалися з ним. У його листах помітна бравада, часом якесь вдоволення тамтешнім становищем. Звісно, він добре розумів необхідність дотримуватися умови, висловленої афоризмом: «Хто платить, той і замовляє музику», і він виконував,— змушений був виконувати — чужі замовлення. Але і в тому, що в нього опубліковано у Франції, відчувається така туга, яка ятрить душу і крає серце, такий біль і потяг до рідного дому, що не можна не перейнялися співчуттям до нього, дивовижної, лагідної, талановитої людини и письменника.
Віктор Платонович вмер сімдесяти шести років од народження, 3 вересня 1987 року. Похований на російському цвинтарі Сен-Женев'єв дю Буа, поблизу Парижа. В листі від 2-го квітня цього року близька знайома Некрасова, колишня киянка, повідомила своїй тутешній подрузі: «Він умер уві сні, мов святий, не доживши до тих страждань, які викликає рак легенів в останні два місяці. Він не вірив, що смертельно хворий...
Ховали його по-царськи. Таких квітів я в житті не бачила. Хрест величезний, із живих квітів, півтораметровий... На похороні було багато друзів-письменників — росіян і французів. Його любили всі...»



  • Привязанность наша была взаимной: Из переписки Виктора Некрасова с Ананием Рохлиным

  • Ананий Рохлин «Писатель и время (О жизни и творчестве лидера «Литературы «лейтенантов»)»


  • 2014—2024 © Международный интернет-проект «Сайт памяти Виктора Некрасова»
    При полном или частичном использовании материалов ссылка на
    www.nekrassov-viktor.com обязательна.
    © Viсtor Kondyrev Фотоматериалы для проекта любезно переданы В. Л. Кондыревым.
    Flag Counter