Воспоминания о Викторе Платоновиче Некрасове

Вадим Скуратівський

Скуратівський Вадим Леонтійович (5 жовтня 1941, с. Бакланова Муравійка, Куликівський район, Чернігівська область) — літературознавець, кінознавець, історик, публіцист. Доктор мистецтвознавства (1997), академік Академії мистецтв Украіни (2001). Заслужений діяч мистецтв України (2011).

Закінчив факультет романо-германської філології КДУ (1965).

Професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення.

Автор книг «Художні проблеми у німецькому романі XX століття» (1971), «Поет-патріот Шандор Петефі» (1972), «Література й історія» (1996), «Історія та культура» (1996), «Екранні мистецтва: генеза, структура, функція» (1997), «Проблема авторства «Протоколів сіонських мудреців» (2001) та ін.

Найсуперечливший і найпривабливший

«Iзгой. Вiктор Некрасов у спогадах сучасникiв». — К. : Дух i Лiтера — 2014, с. 125—131

У 1946 році, у розпал шаленого сталінсько-ждановського цькування будь-якої правди у радянській літературі, вчорашній фронтовик Віктор Некрасов опублікував у журналі «Знамя» повість «Сталінград» (невдовзі вона була видана окремою книгою під авторською назвою «В окопах Сталінграда»), котра ані на йоту не відступала від щонайсправжнісінької воєнної правди. У найсуворішому її регістрі. Цензурна історія появи цієї повісті в тодішньому, до решти здичавілому і знавіснілому друці, в зеніті кремлівської ідеологічної дияволіади, і сьогодні видається загадковою. Дуже можливо, сталося так, що головний воєнний цензор — Сталін — у рідкісну хвилину благодушності вирішив, що крихітна крапля правди вже точно не в змозі похитнути накопичені до того часу еверести літературно-кінематографічної брехні. Хоч би як там було, але книга ця була і залишається абсолютним зразком чесної оповіді про війну.
Не випадково, гадаю, повість «В окопах Сталінграда» була прочитана навіть тими колишніми солдатами й офіцерами, котрі в перші повоєнні десятиліття за жодної погоди книг про війну не читали і фільмів про неї не дивилися. Мій батько, який теж воював у Сталінграді, після Некрасова наступного разу звернувся до воєнної белетристики тільки з публікацією роману «Живі й мертві» Костянтина Симонова. А у відповідне кіно зазирнув лише на бондарчуківську «Долю людини». Хоча й у прозі Симонова, й у фільмі відзначав деякі похибки супроти «окопної правди».
Але повість Віктора Некрасова — не просто видавниче диво в ситуації тотальної цензури. Це в першу чергу разюча проекція самого стану солдатської душі в літературі. Нібито її літературна стенограма. І в ній, як сказав автор найправдивішої лірико-епічної книги про війну «Василій Тьоркін» Олександр Твардовський, «ни убавить, ни прибавить».
Так ця повість була прочитана. А потому перекладена безліччю мов. І дещо пізніше екранізована.
Спочатку дати їй кіножиття планував Сергій Ейзенштейн. Остання, можна сказати, передсмертна лекція великого режисера перед вдіківськими студентами присвячена саме книзі Некрасова. Цей виступ деякі сноби цілком викривлено звикли тлумачити як високоінтелектуальний випад проти нібито «композиційної крихкості» повісті. Насправді перед нами попередній ескіз задуму фільму, своєрідна режисерська експлікація. Можна тільки гадати, чим закінчилась би зустріч цих двох самотностей, що однаково жадали правди, у радянському художньому істеблішменті. Правди, котра настільки трагічно обійшла низку стрічок кінорежисера і настільки відважно і нестримно прорвалася в письменника.
Кілька особистих спогадів. Десь на початку 1970-х років Снєгирьови попросили мене взяти на себе обов'язки перекладача для прегарної швейцарської журналістки Тої Майсен, яка приїхала в Київ проінтерв'ювати Віктора Платоновича. Ми гуляли втрьох містом, ходили в ботанічний сад, милувалися трояндами. Віктор Платонович почав наспівувати: «Бьіл у Христа-младенца сад...» і спитав у мене, чи знаю я автора, на що я відрапортував, що це вірші революціонера-петрашевця Плещеева. Некрасов розумів французьку, але Тоя надавала перевагу німецькій. Вони дуже сподобалися одне одному. Тою бентежили події, що відбувалися в СРСР після 1968 року, «після Праги». Вона була вельми засмучена, коли Некрасов «пішов у політику». Потім вона намагалася залучити його до створення книги «Російські письменники у Швейцарії», проте його короткий візит до Набокова не прислужився розвиткові теми про перебування у Швейцарії Толстого і Достоєвського.
Про некрасовську блискучу оцінку Горького в бесіді з Андре Мальро (ще в СРСР) хай судять горькознавці...
Сама «ультра-ліва», Тоя намагалася створити швейцарську комуністичну партію, та з різних причин це теж не вдалося.
У тій бесіді — в саду — він без натяку на будь-яке кокетування, позу, в режимі неперевершеної щирості зізнався: «По суті, ті мої сталінградські місяці на Мамаєвому кургані — найщасливіші у моєму житті».
Мої батьки — сільські вчителі. Батько (старший од Некрасова на п'ять років) — теж став «сталінградцем». Він у перші ж дні записався в армію, впевнений у тому, що війна протриває не більше двох місяців, і він встигне повернутися до мого народження. Але так сталося, що мати і я («асистентом» — немовлям у неї на руках) виконували завдання партизанів і відстежували рух залізничних потягів. Батько казав про Сталінград, що це було навіть не страшно. Це була величезна машина, в якій важко було вціліти. Із батькового полку вціліло чоловік сім-вісім. Комполка сказав, що він усім би прямо надав звання генералів.
Усе. Крапка. Далі — про інше. Зокрема і про кіно.
У «відлиговому» 1956 році досвідчений режисер Олександр Іванов нарешті знімає за некрасовською повістю гарний фільм «Солдати». З молодим актором Інокентієм Смоктуновським в одній із головних ролей. Його герой — лейтенант Фарбер — уперше з радянського екрану виносив вирок довоєнному радянському минулому.
А в 1974-му письменника-фронтовика Віктора Некрасова фактично експатріюють, висилають із СРСР. Цьому передує тривале цькування, супроводжуване безліччю інтриг і просто поліцейської підлоти. Близького друга письменника, Гелія Снєгирьова, заарештовують (звільнять його вже смертельно хворим). Іще один некрасовський друг, молодий тоді психіатр Семен Глузман, теж опиняється у в'язниці — за зовсім уже драматичних обставин. А навздогін вигнаному письменнику якась партійна каналія із ЦК КПУ, що виконувала там роль «провідного публіциста», таврує у своїй черговій брехливій брошурі вимушеного вигнанця, називаючи його «дезертиром з окопів Сталінграда». Можна б, до речі, і назвати ім'я автора цього пасквіля, та не хочеться бруднити ним текст і згадувати в одному абзаці з ім'ям людини, яка й надалі залишається для тих, які її знали, еталоном шляхетності і порядності.
Віктор Платонович помер у Парижі, в еміграції, в 1987-му році. На самому початку перебудови, яка вселяла у тисячі чесних сердець надії на переміни на краще у наскрізь отруєному брехнею суспільстві.
Так чи так, але тоді цензура послабила свою вовчу хватку, і народові почали повертати імена «зрадників та відщепенців», якими радянська влада вважала всіх тих, хто дозволяв собі незалежно від неї мислити. Показали по телебаченню старих «Солдатів». І тоді ж син режисера того фільму — теж, до речі, кінематографіст Олександр Іванов-Сухаревський — заснував Націонал-соціалістичну партію Росії. І заходився гордо позувати для фотокореспондентів центральних газет у відповідній обрядовій чорній уніформі зі стилізованою у слов'янському дусі свастикою. Між іншим, нещодавно я дізнався, що в цього фюрера були попередники. Зокрема, ровесник Другої світової війни, інтелектуал, автор манірно-вишуканих етюдів про сучасну шведську поезію і прозу і взагалі глибокий знавець скандинавської літератури Євгеній Головін. Іще з початку 1970-х років він, як виявилося, перебував у ролі й рангові «рейхсфюрера СС Росії». І він же благословляв на «велику справу» пана Іванова-Сухаревського.
Партія ця, її вождь, ті світлини та свастика з'явилися рівно на 45 років пізніше від публікації некрасовської повісті та на 35 років пізніше від її екранізації. Партійка та, втім, невдовзі загубилась у величезному нацистському спектрі відповідних організацій, що розплодились у постперебудовній Росії. Потіснили її постаті меткіші і впливовіші.
Нещодавно всі згадані вище сюжети, в яких чесний антифа-шизм відступає перед розв'язним і безпардонним фашизмом, котрий усе затишніше почувається в домі наших найближчих східних сусідів, я виклав одному приятелеві-оптимісту. І почув у відповідь сентенцію, що мене вразила: «Ну, чого ти панікуєш? Фашизм неодмінно повернеться. І Росії його не уникнути. Тільки з'явиться він там не у знайомому нам за книжками і фільмами образі. Без усіх цих свастик, чорних мундирів і чобіт й іншої подібної нісенітниці. Він носитиме строгий костюм і нудну краватку. Та, звісно, він віритиме, що належить до раси вищих істот. І має право вирішувати, як зобов'язані служити йому невдахи, що не спромоглися влаштуватися в житті».
Історія циклічна. Та, ймовірно, ми маємо надавати собі звіт, у якому світі перебуваємо. Й обирати свій окоп. Оскільки життя готує нам іще багато сюрпризів. На жаль, не літературних і не кінематографічних. Інколи думаєш — слава Богу, що Віктор Платонович не дожив до цих часів. Та набагато сумніше усвідомлювати, що, оглядаючись навкруги, не бачиш людини, здатної так безоглядно сміливо висловлювати правду про нашу епоху.

Р.5. Десь у 1970-му році Гелій Снєгирьов, сміючись, почав оповідати мені про гіперпроект, який мав підхопити славу пара-джановської стрічки «Тіні забутих предків» — фільм про Врубеля в Києві. А сценарій мав написати Віктор Некрасов. Осіннього ранку я попрямував до Пасажу. У квартирі встиг помітити портретик Яна Палаха — того самого чеського студента, котрий спалив себе у січні 1969 — на знак протесту проти введення радянських військ у серпні 1968 року. Господар попросив у мене в борг п'ять рублів... і (після отримання) тут-таки зник. Про Врубеля ми не встигли поговорити. (Свого часу Микола Миколайович Пунін у журналі «Аполлон» писав щось про те, як Врубель «п'янів на київських схилах»...) Ситуація змінилася, в Параджанова виникли інші проекти, пізніше він сам написав сценарій «Київські фрески», а фільм за цим сценарієм «Етюди про Врубеля» був поставлений Леонідом Осикою в 1989-му році. Хоча там були зайняті чудові актори, а роль Врубеля зіграв Давид Гіоргобіані (відомий передусім за великим грузинським фільмом «Спокута» («Покаянне»), цей фільм у прокаті не з'явився.
У 1974-му році я працював у опозиційному (тоді) часописі «Всесвіт». Незадовго до від'їзду Некрасова ми подивилися разом фільм «Листопад» (із творцем цього фільму Отаром Іоселіа-ні письменник особливо подружився в Парижі, а на його фільм «Жив співочий дрізд» («Жил певчий дрозд») устиг надрукувати рецензію). Виходячи з кінотеатру «Дружба», він сказав: «Міцна Грузія. І ця вистоїть фортеця».
На проводах Некрасова на мене накинулася Катя Квітницька: «Що ти тут робиш, навіщо ти прийшов?» Народу було дуже багато, квартира не вміщувала всіх. Віктор Платонович був бадьорим, тверезим... Він спитав у мене, що передати Тої? — «Соціалістичний привіт». Тоя (в якої Некрасов гостював у Базелі) перед своєю передчасною смертю встигла подружитися з Гретою Гарбо.
Останнє вітання від Некрасова я почув од Музи Речмедіної, моєї однокласниці. Вона зустрічалася з Некрасовим у Парижі на початку 80-х років. Віктор Платонович сказав їй: «У мене дуже добрий пасерб. Вечорами гуляю круг дому, чекаю, коли засвітяться вікна його квартири. Купую баночку пива, приходжу до нього. Ми сидимо за пивом або чаєм. Музо, більше в мене нічого немає». Про свого вітчима і тезка Віктор Кондирєв написав книгу, названу улюбленою приказкою Некрасова: «Усе на світі, окрім шила і цвяха».