ГлавнаяСофья МотовиловаВиктор КондыревБлагодарностиКонтакты
`


Биография
Адреса
Хроника жизни
Семья
Произведения
Библиография
1941—1945
Бабий Яр
«Турист
с тросточкой»
Дом Турбиных
Письма
Документы
Фотографии
Рисунки
Экранизации
Инсценировки
Аудио
Воспоминания
Круг друзей ВПН:
именной указатель
Похороны ВПН
Могила ВПН
Могилы близких
Память
Стихи о ВПН
Статьи о ВПН
Фильмы о ВПН
ВПН в изобр.
искусстве
ВПН с улыбкой
Баннеры

В. Некрасов і П. Гасовський

В. Г. Заболотний

Майстри мистецтва України (на укр. яз.)

Київ, «Мистецтво», 1947




Вважають, що професію людини можна визначити ще з дитинства. Ледве чи не з пелюшок поети складають рими, тільки навчившись вимовляти слова, майбутні артисти вже удають або копіюють кого-небудь. Про хлопчика, який будує що-небудь з піску або кубиків, батьки кажуть: «Це майбутній архітектор. От побачите».

Але батьки Володимира Заболотного навряд чи так говорили. Селянське життя було важким, думки спрямовані до одного — дістати шматок хліба. А хлопець, як і всі інші діти, проходив сувору школу селянського життя: пас корів, рубав дрова, носив воду. Одно слово, вже змалку допомагав дорослим. Кому було діло до того, що він недогризком олівця щось іноді малював на шматках паперу або виліплював з глини якісь хатки?

Так минало дитинство. Потім його батько з села Корань, де все своє життя наймитували його діди й прадіди, переїхав у Переяслав. Найнявся до багатого господаря. Спочатку кучером, потім майстром у майстерню церковної утварі — майстер він був добрий. Потрохи життя покращало. Володимира віддали до гімназії.

Був у цій гімназії викладач Карл Іванович Аре — розумний, талановитий і уважний вихователь. Став він придивлятись до молодого гімназиста, почав давати книжки, подовго розмовляв з ним. Потім помітив, що Заболотний непогано малює. Дав малювати йому програмки для гімназичних вечірок. Програмки всім подобались, і про юнака почали говорити: «Наш художник».



Такий був початок.

Минуло ще кілька років. Якось приїхала з Москви відома актриса. Вирішили організувати в гімназії спектакль.

Для постави вибрали «Снігуроньку». Але виникло питання про декорації і про те, хто їх буде малювати. Згадали про Володю Заболотного і покликали його до директора...

Вистава відбулася з великим успіхом. Після її закінчення художника навіть качали. Це був перший тріумф Заболотного. Він став гімназичною знаменитістю.

Успіх окрилив і надав наснаги та бажання здобути спеціальну художню освіту. Карл Іванович палко схвалював цю думку: «Закінчите гімназію, — говорив він, — їдьте до Петрограда. Вступайте в Академію мистецтв або в інститут цивільних інженерів на архітектурний відділ. У вас справа піде».

Але на той час Заболотному важко було дістатися до Петрограда. Потрапив він до Києва. Про існування в Києві Архітектурного інституту нічого не знав. Щоб не гаяти часу, вступив до Політехнічного Інституту — можливо, коли-небудь і пощастить до Петрограда добитися. Почав учитися. Можливо, він і закінчив би цей інститут і став би інженером, але щасливий і трохи навіть анекдотичний випадок допоміг йому.

Стояв він якось біля трамвайної зупинки і чекав вагона. Поруч походжала молода людина в гарній формі, з блискучими ґудзиками на студентській куртці, з емблемою на кашкеті — сокиркою і молотком. Незнайомий уважно оглядав Заболотного з ніг до голови.

— Ви чого так пильно придивляєтеся до мене? — спитав Заболотний.

Студент трохи зніяковів.

— Та, бачите... У мене нещодавно такий самий, як у вас, кожушок украли.

Слово по слову і почалась жвава розмова.

— А яка це форма на вас? — спитав Заболотний.

— Петроградського інституту цивільних інженерів. Я там учився колись. А тепер тут, у Києві, в Архітектурному інституті.

— А хіба є такий?

— А як діє. У Софіївському подвір'ї. Давайте познайомимося. Моє прізвище — Малоземов.
Молоді люди потисли один одному руки. На другий день Заболотний пішов у Софіївське подвір'я. Було це в 1922 роді. Минало йому тоді 25 років.


* * *

Час тоді був бурхливий і багатий подіями. Радянська країна щойно вигнала інтервентів. Переборюючи голод і розруху, вона дедалі міцніла, ставала на ноги, загоювала рани.

Не відставало від життя і мистецтво. З колишніх тісних рамок художніх салонів воно виривалось на широкий простір, заповнювало міські вулиці і майдани. Небаченого розвитку набрало, наприклад, мистецтво плаката. Стіни будинків, вітрини магазинів були завішені цими плакатами, що агітували й кликали до нового життя. Майдани міст прикрасились численними пам'ятниками героїв і вождів революції, скульптурами, що оспівували боротьбу і працю.

Настійно і з запалом мистецтво перших років революції прагнуло знайти нові форми, що відповідали б новому соціальному і життєвому укладові країни.

Особливо заповзятливо шукала це нове молодь, яка і ринула в широко розкриті перед нею двері інститутів.

Це був час великих дискусій, суперечок, декларацій, час настійних шукань, заперечень і утверджень.

Все старе зазнавало перевірки...

Хіба могла молодь миритися з тим, що в стінах Архітектурного інституту, наприклад, працюють по-старому, проектують палаци з колонами в стилі Ренесанс?.. Не такий час! Треба щось нове, не подібне до старого, як новий лад наш не схожий на старий, царський.

Вступивши до інституту, Заболотний з головою поринув у навчання і разом з тим у шукання нового архітектурного образу. Але знайти його було не так-то просто й швидко. Молодь була твердо переконана, що стара класична архітектура на сьогодні не придатна, але якою повинна бути нова, — усвідомлювала досить невиразно.

І архітектурні шукання ішли головним чином по шляху заперечення минулого, заперечення «багатої» архітектури дореволюційних років, яка стала символом всього буржуазного, віджилого. Архітектори у своїх, здебільшого нездійснених, проектах прагнули насамперед до простоти, лаконічності, строгості й суворості — до рис, як тоді багатьом здавалось, найбільш відповідних новій епосі.

Погляди спрямувались до архітектури фабрик і заводів. Здавалося, що саме тут і зарите зерно істини. Ніякої розкоші, ніякого багатства буржуазної архітектури — все просте й логічне, близьке робітничому серцеві. Ось де треба вчитися.

До цього періоду суто зовнішнього захоплення Індустріальною архітектурою належить перший проект, за який В. Г. Заболотний спільно з групою інших студентів, керованих проф. П. Ф. Альошиним, дістав у 1926 році свою першу архітектурну премію. Це був проект Палацу праці в Ростові на Дону. Власне кажучи, це була вже друга його премія — першу присудили йому ще в 1925 році за скульптурний твір — проект пам'ятника В. I. Леніну в Києві,

У проекті Палацу праці насамперед впадає в око нетерпимість щодо архітектури дореволюційного періоду. Голі аскетичні стіни, жодних оздоблень, трохи зрушена набік башта і обов'язкова в проектах того часу металева радіощогла, що надавала всій споруді індустріального характеру...

Поряд з цим у проекті ще почувались елементи своєрідної «архітектурної романтики» — підкреслено сувора монументальність, своєрідна динаміка форм — елементи, поступово витіснені сухим і логічним конструктивізмом, стилем, що протягом цілого десятиріччя панував в архітектурі.

Народжений в капіталістичних країнах у XX столітті — «за доби техніки та індустрії» — конструктивізм став там, на Заході, своєрідним виходом для буржуазної архітектури, що зайшла в тупик. У нас, у Радянському Союзі, сприйнятий недосить критично, конструктивізм висувався деякими теоретиками і практиками як вихідна точка нової соціалістичної архітектури. У ті роки, коли лозунгом нашим стала індустріалізація, багатьом здавалось, що саме цей стиль — простий і раціональний, що грунтується на останніх досягненнях техніки — і є стилем, відповідним нашій епосі.

Ці майстри відкинули все старе. Греція, Рим, епоха Відродження, які дали світові неперевершені зразки справжнього мистецтва, були забуті. Класика була оголошена мертвим академізмом. Архітектор, що вивчав принципи архітектурних композицій Віньоли або Палладіо — найвидатніших будівничих Ренесансу, вважався відсталою людиною, ретроградом.

Ідеалом була машина — логічна, точна, економічна. Будинок — це машина для життя. У будинку все повинно бути вигідне й доцільне. Вигідність і доцільність самі собою породжують красу. У літаку, автомобілі, паровозі, пароплаві нема нічого зайвого — кожний гвинтик, кожне коліщатко виконують яку-небудь функцію, а тому вони прекрасні. Таким самим повинен бути і будинок. Розташуйте правильно сходи, вбиральні, житлові приміщення, кухні; оперуйте тільки загальними, продиктованими розумно розв'язаним планом об'ємами і пропорціями, — і у вас само собою виникне єдино правильне архітектурне розв'язання.

Все останнє — карнизи, ліпка, всілякі закрутки на фасадах — тільки перешкоджають, заховують благородну чистоту пропорцій. Архітектура повинна оперувати тільки конкретно — працюючими елементами — балками, стовпами, стінами, перекриттями. Все інше — мішура і декорація...

Так говорили конструктивісти.

Багато спрощеного і шкідливого було в усіх цих теоріях. Конструктивізм цілком заперечував класику, наступність і взаємний вплив стилей один на одного, право образотворчих мистецтв (живопису і скульптури) брати участь в архітектурній творчості, сліпо фетишизував техніку, основним критерієм вважав тільки функцію, будівельне мистецтво і матеріал.

І найголовніше — конструктивізм заперечував соціальні корені архітектури, хоча в численних висловлюваннях і деклараціях тих років дуже багато про них говорилося.

Цікава деталь: наші конструктивісти твердили, що обраний нити стиль породжений тільки соціалістичним світоглядом і притаманний тільки йому. Водночас західні послідовники конструктивізму намагались довести протилежне, переконуючи, що нове конструктивістичне місто є одним з основних засобів знищення соціальної несправедливості на земній кулі і найкращим способом запобігти революції.

А насправді і ті й другі, ігноруючи ідейно-соціальну суть архітектури, намагались створити якийсь відірваний від суспільного життя, надкласовий стиль. Звідси і заперечення національної форми в архітектурі, що, на їх думку, з лише «впливом географічних і кліматичних умов», які диктують ті або інші форми.

Інакше кажучи, шляхи, по яким розвивався конструктивізм, докорінно відмінні від тих, по яким повинна була розвиватися і пізніше стала розвиватися радянська архітектура. Проте, поряд з цими негативними якостями конструктивізм мав і свої позитивні риси. Він вів запеклу боротьбу проти «модерну» і всілякої еклектики, що заполонили наприкінці XIX і на початку XX століть усі міста Європи і Америки. Він нещадно боровся з архітектурною фальшю довоєнних, так званих «прибуткових» домів, з позбавленою смаку розкішшю ліпних фасадів, через що будинки втрачали свою строгість і цілісність. Вів привчив архітектора детально й кропітко розроблювати плани будинків, бути заощадливим і бережливим.

Володарем дум архітектурної молоді став швейцарець — Ле-Корбюзьє, автор нашумілих у свій час проектів Палацу Ліги Націй у Женеві, перепланування Парижа, а трохі пізніше Будинку Наркомлегпрому в Москві і одного з проектів Палацу Рад. Талановитий архітектор і блискучий памфлетист, Ле-Корбюзьє створив теорію так званого-функціоналізму в архітектурі.

Бруно Таут і Вольтер Гроппіус у Німмеччині, Андре-Люрса й Перре у Франції, брати Весніни і Гінзбург у нас в Радянському Союзі, кожний по-своєму, з тими або іншими відхиленнями, притаманними їх індивідуальності і творчому темпераментові, були носіями них тенденцій в архітектурі.

«Новий стиль знайдено! Стиль, який не сліпо наслідує застиглим, мертвим — хоча і прекрасним — формам минулого, а стиль, новий в повному розумінні цього слова, заснований на прогресі сучасного життя, стиль, що перемагає інертність стихій і заковує їх у стальні пута техніки!»

Так в один голос твердили конструктивісти, і в інститутах і проектних конторах у неймовірній кількості проектувались, а на будівельних майданчиках споруджувались величезні куби та паралелепіпеди із залізобетону і скла на тоненьких ніжках, з плоскими дахами, пандусами замість сходів і безконечним рядом горизонтальних вікон, які оперізували весь будинок.

Водночас з конструктивізмом великого поширення набрала і інша, зовнішньо схожа з ним течія — формалізм. Ці два напрями часто плутають, хоча в основі своїй вони відмінні. У конструктивістів були свої, дуже ясно й чітко виражені архітектурні принципи, які зводились в основному до обов'язкового архітектурного виявлення функцій всіх елементів будинку, а формалісти обмежувались механічним оперуванням голими об'ємами і площинами, намагаючись створити найбільш цікаві комбінації їх.

Найяскравішими представниками формалізму в радянській архітектурі були Мельников, Ладовський, Леонідов, творчість яких ніяк не можна ототожнювати з творчістю таких архітекторів, як брати Веснвіни, Гінзбург, Коллі, хоч на перший погляд між ними було багато спільного.

Не позбавлений був цих суто зовнішніх формалістичних рис і дипломний проект Заболотного — профілакторій на 500 ліжок (1928 рік).

Прагнення до оригінального об'ємно-просторового розв'язання привело автора проекту до того, що весь профілакторій був розбитий на складові частини, розкидані серед мальовничої місцевості київських околиць. Тут був і театр, і спортзал, і відкритий на схилі гори амфітеатр, лікувальні заклади, контори, амбулаторії. І все це у вигляді кубів, циліндрів, елептичних напівсфер, які врізувались один в одного. Гра об'ємів і площин, скла і тинкування, терас, балконів, козирків над входами,.. Жодних оздоблень, ліпки, скульптур — самі «прекрасні у своїй геометричній простоті», як тоді говорили, об'єми.

Проект дістав оцінку «відмінно», а автора визнали за можливе надіслати в закордонну командировку.

Інститут було закінчено.

Перед молодим архітектором розгорнулось широке поле діяльності. Країна будувалась. Споруджувались фабрично-заводські комбінати, робітничі селища, житлові будинки, інститути, клуби, театри, бібліотеки... Планувалися і будувалися нові міста, перебудовувалися і переплановувалися старі. Містобудівництво, яке стало однією з провідних галузей нашої архітектури, набирало в ті роки дійсно грандіозного розмаху. Радянська система, заснована насамперед на суворо продуманому плані, не могла миритися із залежною від приватної власності на землю випадковою системою забудови капіталістичних міст. Треба було знайти образ нового соціалістичного міста — раціонального, зручного, красивого, розв'язаного в усіх своїх деталях.

Труднощів було багато. Історія не знала досі прикладів проектування нових міст і перепланування старих у державних масштабах. Знаменитий Осман, реконструктор Парижа, прорубав свої чудові авеню крізь плутанину стародавніх паризьких провулків за наполяганням Наполеона III. Французький імператор більш над усе боявся народних заворушень, а тісні вузькі вулички старого Парижа особливо вигідні були для вуличних боїв і барикад.

Соціалістичне суспільство, коли воно дає замовлення своїм архітекторам знайти новий образ міста, керується зовсім іншими принципами.

У найбільших містах Радянського Союзу були створені спеціальні організації, які опрацьовували проекти нових міст. На Україні такого організацією був Український інститут проектування міст — скорочено «Діпроміст». Заболотний став керівником, а потім головним архітектором Київського філіалу «Діпроміста».

У великому залі другого поверху дерев'яної прибудови Будівельного інституту, над величезними рисувальними дошками працювали містобудівельники: архітектори, шляховики, економісти, землевпорядники, сантехніки.

Створити з цих людей єдиний колектив, підпорядкований спільній ідеї, пов'язати в одне ціле зусилля проектувальників різних спеціальностей було нелегким завданням.

Заболотний не накидав своїх смаків авторові-проектувальникові, а, непомітно підправляючи, спрямовував архітектора до мети, не зв'язуючи його індивідуальності своїм авторитетом.

Чотири роки — з 1929 по 1933 — працював Заболотний в галузі містобудівництва. Старанно продумані й розроблені проекти Черкас, Кременчука, Комінтернівська, Каменського (нині Дніпродзержинська), Кривого Рога — ось результати цієї наполегливої чотирирічної роботи.

Найбільш цікаво і детально розв'язаний був нездійснений в натурі проект Кривого Рога. Колектив архітекторів під керівництвом Заболотного створив глибоко продуманий проект перепланування одного з найбільших наших індустріальних центрів.

На основі точних підрахунків були вирішені всі пов'язані з плануванням міста проблеми — організація середміського і залізничного транспорту, розташування заводських центрів, житлових кварталів, адміністративного центра, зелених масивів. Велика кількість доданих до проекту схем, графіків, профілів, розрізів, таблиць свідчила про дійсно серйозний підхід архітекторів до поставленого перед ними завдання.

Однак архітектурні принципи проекту грунтувалися все ж на тих самих конструктивістичних позиціях. У дальшій своїй творчості архітектор поступово починає відходити від цього стилю все далі й далі.

Навіть у проекті Кривого Рога вже не було тієї зайвої оригінальності, якими грішив дипломний проект Заболотного. Тут почувалася вже рука митця, хай стиснутого аскетичними рамками обраного ним стилю, але вільно» й легко комбінуючого об'ємами.
Цей період роботи у містобудівництві дав Заболотному багато користі. Він привчив його розглядати будівлю не як відокремлену, залежну тільки від самої себе одиницю, а як складову частину цілого комплексу, кварталу, ансамблю. Місце і значимість кожної архітектурної споруди диктувались цілим рядом привхідних обставин — природою, оточенням, технічними та економічними умовами всього міста. У дальших проектах Заболотного це незамінне для кожного архітектора почуття залежності окремого від загального насамперед впадає в око.

У цей самий період В. Г. Заболотний займався не лише проектуванням. Педагогічна діяльність, почата ним ще в студентські роки, по-справжньому захоплює його. Спочатку викладач, потім доцент, а з 1939 року професор, він веде спершу теоретичний курс у Київському художньому і Київському будівельному інститутах, а потім цілком переходить на керівництво архітектурним проектуванням. Ціле покоління київських архітекторів училося архітектурному проектуванню у Заболотного і з подякою згадує свого керівника.

Часто архітектор залучав своїх учнів до роботи над так званими реальними, здійснювальними в натурі об'єктами, які він проектував. Прикладом такої співдружності майстра із студентами є проект Палацу і парку піонерів у Києві. У будинку колишніх Купецьких зборів був запроектований Палац піонерів з багатим внутрішнім тематичним оформленням.

У парку в п'яти павільйонах були розміщені секції Палацу й об'єкти малих архітектурних форм. Студенти самі виконували проекти окремих споруд і брали безпосередню участь у будівництві.

Але це було вже пізніше — 1936 — 1937 рр. А до цього архітектурне життя країни зазнало цілого ряду змін.

Настав 1932 рік — рік, знаменний в житті радянської архітектури.


* * *

Радянський уряд оголосив конкурс на Палац Рад у Москві. Це не був звичайний конкурс. Умовою його була побудова не тільки великої і технічно складної споруди, а створення своєрідного пам'ятника цілої епохи, архітектурного монументу, який символізував би цілком нову суспільну формацію — соціалізм. Можна прямо сказати, що таке завдання досі перед архітектурою не поставало.

До участі в конкурсі запрошені були найвидатніші архітектурні сили не тільки Радянського Союзу, але й Європи та Америки. Замовлені були проекти таким «китам» західноєвропейської архітектури, як Корбюзьє, Гроппіус, Пельціг, Мендельсон. Важко назвати за останнє десятиріччя інший конкурс, який привернув би до себе стільки уваги. Результатів його чекали з неприхованим інтересом...

Протягом кількох місяців архітектори працювали не покладаючи рук.

На розгляд жюрі подано було 150 проектів.

23 лютого 1932 року жюрі ухвалило своє рішення. Враження було приголомшуюче.

Жоден з проектів конструктивістичних «вождів» не був премійований. Три вищі премії жюрі присудило одному з найвизначніших знавців класичної архітектури — академікові Жолтовському, а також архітекторові Йофану і американцеві Гамільтону.

Конструктивісти не вірили своїм очам.

«Як!? Найпередовіша архітектурна течія відкинута!? З пилу старовини знову витягли Ренесанс? Знову колони, знову корінфські капітелі? Старе тріумфує над новим, майбутнє замінене минулим, мертве зневажає живе! Це удар прогресові! Рух назад!»

Так говорили, писали і обурювались у ті дні конструктивісти.

Так, це був удар. Але не по новому, не по молодому, не по живому. Це був удар по вузькості, породженій конструктивізмом, по монопольному пануванню його в архітектурі.

Не в Ренесансі і корінфських колонах була справа, а в тому, що конструктивізм заперечував архітектуру як мистецтво, підмінюючи його голою інженерією. А архітектура — це насамперед мистецтво, що впливає на маси, виховує їх, прикрашує оточуючий нас світ; мистецтво-ідейне, повнокровне, радісне, а не схеми, одягнуті в залізобетон, не функції сходів, убиралень і кухонь. Конструкція, не мета, а тільки засіб. I ухвала жюрі не закликала повернутися до минулого, зовсім ні,— вона просто нагадувала, що в архітектурі найважливіше — це ідейна цілеспрямованість, що й в минулому ц чому повчитися і нічого ганебного в цьому нема...

Твердити, що підсумки конкурсу відразу дали позитивні наслідки, було б неправильним. Значній частині архітекторів, особливо молоді, яка обожнювала Корбюзьє, важко було усвідомити весь сенс ухвали жюрі.

Одним здавалося, що відхід від конструктивізму — зрада, і вони ще тривалий час уперто тримались за нього. Інші просто розгубилися — відсутність справжніх знань і культури позначились на їх позиції. Треті — люди з «шарнірною ідеологією», не розмірковуючи, кинулись, в обійми реставраторства і еклектики. І перших, і других і третіх, на жаль, було досить багато. Але, на щастя, крім них була ще четверта група — більшість архітекторів, які щиро прагнули зрозуміти суть перелому, знайти той єдино правильний шлях, по якому треба йти.

До останньої групи належав і В. Г. Заболотний. Нелегка було йому, майстру чесному і принципіальному, відразу знайти цей правдивий шлях. З величезною кількістю труднощів довелося зіткнутися йому в дальшій роботі, багато-незаперечних, як здавалося йому колись, істин довелося викорінювати із своєї свідомості, багато сумнівів часто виникало в роботі над власними проектами.

Особливо виразно цю внутрішню боротьбу, ці болісні часом шукання справжнього образу можна простежити» з проектів В. Г. Заболотного тих років.

1933 рік. Проект будинку Облспоживспілки у Вінниці. Непереборений конструктивізм. Рівні стіни, стовпи, одноманітна сітка вікон.

1934 — 1935 роки. Педагогічний інститут у Києві. Початок відходу від конструктивізму. Перші, несміливі ще спроби збагатити фасад. Появляється скульптура поки ще у вигляді пам'ятника перед спорудою, ближче вона не підпускається.

1936 рік. Житловий будинок ІТР у Києві. Вже сміливіше збагачується фасад. Вікна, балкони, перший поверх пожвавлюються спеціальним декоративним оздобленням.

Той самий 1936 рік. Конкурсний проект Урядової площі і будинку Раднаркому УРСР у Києві.

Де вже великий крок уперед.

Вперше в проекті Заболотного ми зустрічаємося з суто декоративною колоною. Службова роль її мінімальна, основна мета — надати будинкові монументальності. З тією самою метою вводиться у фасади скульптура, барельєф, яскраво виражені вінчаючі карнизи. У проекті почувається деяка, що лишилась від минулого, сухість і побоювання «пере-збагатити» будинок. Але в цілому він приваблює своїми пропорціями, добре знайденим ритмом, спокійною благородною монументальністю.

Вперше саме в цьому проекті ми бачимо, що минулий чотирирічний період вагань і шукань дав користь, що архітектор став на правдивий шлях, знайшов нарешті той секрет архітектурної творчості, на винайдення якого спрямовувала ухвала жюрі,— вміння поєднати краще із створеного митцями минулого з вимогами сучасної радянської архітектури.

Особливо повно й всебічно це вміння було застосовано В. Г. Заболотним у проектуванні Сесійного залу ЦВК УРСР з 1938 року — Верховної Ради УРСР).

В оголошеному конкурсі на проект цього будинку взяло участь чотири київських архітектори: Григор'єв, Риков, Штейнберг і Заболотний. Проект Заболотного був визнаний найкращим. На основі цього проекту Уряд замовив йому проект остаточний.

Архітектор стояв перед великою подією свого життя: партія і уряд довірили Йому створити образ будинку одного З перших у світі радянських парламентів.

Де знайти ключ для розв'язання цього завдання?

Якими засобами виразити демократичність і велич, які властиві верховному органові Радянської влади?

В. Г. Заболотний дав реальну відповідь на ці питання. Спробуємо розібратися, як і чому.

Поглянемо на найбільш відомі нам будинки парламентів: Конгресу у Вашінгтоні, парламентів у Відні і Будапешті, німецького рейхстагу — найтиповіших з цілого ряду громадських будинків такого характеру.

Всі вони, дуже різні своїми архітектурними достоїнствами, відзначаються однією рисою, що об'єднує їх усіх. Вони намагаються вразити, епатирувати глядача імпозантністю, багатством, розкішшю, розмірами. Величезні куполи, численні колони, велетенські сходи, багатотонні бронзові фігури крилатих «перемог», колісниці, коні, леви, що роздирають завойовані прапори. Монументальність підмінена розмірами, краса — розкішшю, простота і лаконічність справжньої величі — безліччю елементів і деталей, що придушують, убивають одна одну... Справляє враження? Так. Ефектно? Так. Художньо? Ні. Ні, бо не буржуазній архітектурі під силу розв'язати завдання створення такої демократичної своєю ідеєю споруди, як будинок народного представництва. Правильніше кажучи, архітектура в даному разі зовнішньою помпезністю намагається замінити внутрішню фальш буржуазної демократії. Форма є тільки декорацією.

По іншому шляху пішов Заболотний. Не вражати, не придушувати людину ні розмірами, ні розкішшю, ні оздобленням повинен будинок радянського парламенту. Навпаки, максимально наблизитися до людини, залежати від неї, служити їй. Ця теза підпорядкованості архітектури людині, а не людини — архітектурі, і покладена в основу проекту В. Г. Заболотного.

Він не погнався за розмірами — будинок має всього три поверхи. Не погнався і за зовнішньою розкішшю. Оперуючи малою кількістю архітектурних елементів, він зумів так пов'язати їх із загальними, ми б сказали саме «людяними» пропорціями будинку, що він, відносно невеликий своїми розмірами, вийшов і легкий і водночас монументальний. Аж ніяк не копіюючи стародавніх греків, архітектор зумів використати і творчо втілити в своєму проекті одну з найчудовіших якостей грецьких архітекторів — уміння Знайти правильні масштабні співвідношення між людиною і будинком. Заболотний знайшов це співвідношення і в цьому його головна заслуга.

Ніяких величезних сходів, гіпертрофованих входів, урочистих під'їздів. Всього кілька східців прямо з тротуара ведуть до цілком звичайних розмірів дверей. Фасад, правильніше — обидва фасади, що виходять на майдан і на вулицю Кірова, «читаються» надзвичайно легко. У всьому образі будинку дочувається якась приваблююча простота і демократичність.

Місце розташування самого будинку на розі майдану і вулиці створювало для проектувальника чималі труднощі. Обидва фасади однакові своєю значимістю. Тут немає ні головного, ні бокового — обидва головні. Один виходить на майдан, другий завершує перспективу вулиці. Обидва вони, якщо йти від Печерська, «читаються» майже одночасно. А звідси і труднощі. Створення двох однакових фасадів — шлях найменшого опору — не задовольняв архітектора. Він пішов більш складним шляхом створення фасадів, які не суперечать, а взаємно доповнюють один одного. Оперуючи однаковими в основному архітектурними елементами — колонами і різолітами (виступами), він досяг того, що обидва фасади становлять єдине гармонійне ціле, не втрачаючи свого самостійного значення.

Самі по собі фасади розв'язані гранично просто, лаконічно й монументально. Але монументальність ця створена зовсім не розмірами, а самим задумом, чудово знайденими пропорціями, вмілим поєднанням окремих архітектурних елементів. У цьому будинку ми вже бачимо, як тонко володіє майстер архітектурними деталями, що в свій час лякали його. Водночас знайдена та міра насиченості фасадів декоративними елементами, які у менш досвідчених митців часто не прикрашають будинки, а лише переобтяжують їх, втомлюють глядача. А тут все на своєму місці. Нічого зайвого. Нічого не можна відкинути, нічого не хочеться додати. Мабуть, це і є те, до чого повинен прагнути всякий художник, хто по-справжньому любить свою справу.

У 1941 році у привітальній статті, присвяченій лауреатам Сталінської премії, журнал «Архитектура СССР» писав: «Серед численних громадських будинків,збудованих за останні роки в Радянській Україні, особливою популярністю і любов'ю серед народу користується новий будинок Верховної Ради УРСР у Києві, відзначений високою нагородою уряду — Сталінською премією першого ступеня. Дуже простий і ясний в плані, скромний розміром і невисокий — всього в три поверхи, будинок відзначається однією чудовою особливістю, яка характеризує його як будинок нового, радянського суспільства.

Будинок Верховної Ради Республіки виражений в гармонійних архітектурних формах, від яких віддає винятковою теплотою, демократичністю, особливою привабливістю.

Це враження досягнуто відмовленням від недоречних ефектних деталей, урівноваженою пластичністю будинку, добре знайденими масштабами, постановкою будинку близько до рівня землі, в оточенні багатої зелені парку, на фоні грандіозної панорами, що відкривається з гори на Дніпро».

У плані будинок має форму прямокутника з невеликими виступами, увінчаного великим, але легко заскленим куполом. Два виступи з боку парку «Першого травня» утворюють невеликий двір, прикрашений портиками входів. Весь будинок ніби купається в зелені.

Головний вхід з боку майдану підкреслений колонадою в три поверхи, яка підтримує антаблемент1, увінчаний державним гербом. Бокові виступи цього ж фасаду розв'язані у вигляді портиків, облямованих четвертними колонами.

Фасад з боку вулиці Кірова розв'язаний аналогічно фасаду з боку майдану, але колони тут уже не вільно стоять, а виходять ніби із самої стіни. На фасаді з боку парку «Першого травня» колони підняті на другий поверх, що дало можливість організувати над цокольним поверхом балкони.

Весь будинок поставлений на цоколь з полірованого лабрадориту, нижній поверх по всьому периметру облічкований сірим кованим гравітом, а карнизи, дверні та віконні наличники, плінтуси і бази для колон — з того самого полірованого граніту. Решта будинку оброблена штукатуркою під камінь, білим цементом.

__________________

1 Архітектурий елемент, який перекриває ряд колон.

Через головний вхід відвідувач входить у чудовий дво-світлий вестибюль, весь оздоблений у світлому тоні. Двоє сходів ведуть на другий поверх, у кулуари залу, пов'язані рядом кімнат і службових приміщень.

Два бокових невеликих вестибюлі для гостей, скромно й красиво розв'язані в сірозеленій гамі кольорів, з'єднуються з кулуарами балконів залу.

З цих приміщень, розв'язаних урочисто й одночасно по-діловому, потрапляєш у зал радянського парламенту.

За своїм плануванням зал має ті самі властиві всьому будинкові елементи — ділову урочистість і демократичність. Амфітеатр, де засідають народні депутати, оточують ложі й просторі балкони для гостей. Над амфітеатром скляна стеля по периметру з молочного скла, у центрі — хрустальна люстра, оточена ореолом рубінового скла.

Основний тон залу засідань білий. У білому штучному мармурі розв'язані пілони і малі колони, які підтримують балкон. У центральній частині залу за місцями президії — статуя Сталіна. У ліпці, розписах, інкрустаціях введені українські народні мотиви.

При всій індивідуальності свого розв'язання ця споруда є яскравим прикладом радянської архітектури. Вона характеризує цілий етап творчості будівничих Соціалістичної України.

Кияни люблять будинок своєї Верховної Ради. Він зрозумілий кожному, імпонує почуттю всенародного демократизму, притаманного нашому народові, вабить око.

«Да, це наша, сучасна радянська споруда. Все у ній гарне, природне»,— так висловив це почуття знатний гість України — письменник Олексій Толстой.

Звичайно, в окремих деталях будинку Верховної Ради УРСР є поодинокі огріхи. Внутрішнє оздоблення будинку не завжди і не всюди відзначається тією стриманою і монументальною скромністю, яка так приваблює у зовнішньому вигляді будинку. Деякі внутрішні приміщення надто перевантажені декорацією, яка, крім того, має різний стильовий характер. Але все це аж ніяк не применшує головного — архітекторові Заболотному вдалось знайти і втілити в життя образ радянського народного парламенту, вдалось знайти характерні риси нового стилю в архітектурі — стилі» соціалістичного реалізму.

Коли 1941 року Рада Народних Комісарів СРСР ухвалила постанову про присудження Сталінських премій, у числі перших лауреатів був архітектор Володимир Гнатович Заболотний, що одержав премію першого ступеня за будинок Верховної Ради УРСР.

У 1941 році він був обраний членом-кореспондентом Академії архітектури СРСР.


* * *

1941 рік... Війна. Фронт пересувається на Схід.

Академія наук УРСР евакуюється в далеку Уфу, яка в роки війни стала центром української культури і гостинно прийняла представників усіх галузей української науки, техніки, мистецтва.

На Заході бушує війна. Тут, на Сході, кують зброю перемоги.

Ешелон за ешелоном — їдуть евакуйовані заводи. Тисячі й тисячі людей оселяються на голій землі. Треба будувати будинки для заводів, селища для робітників.

Метал, цемент, дерево йдуть для потреб війни. Можна будувати тільки з місцевих, недефіцитних матеріалів. Але перше ніж будувати, потрібно виконати велику роботу по-дослідженню місцевих ресурсів, розробити методику їх освоєння, опрацювати конструкції.

В. Г. Заболотний цілком віддається розв'язанню цього завдання, розроблює оригінальну конструкцію житлових будинків з демпферного (високоміцного) гіпсу.

Колений будинок розрахований на двокімнатну квартиру. Всі основні елементи — стіни, перекриття, дах — з гіпсу. Дерево тільки для столярних виробів — вікон, дверей, сходів.

Досягнення чимале. Не тимчасовий вихід із становища, а справді розв'язання проблеми будівництва з високоміцного гіпсу.

Архітектура будиночка дуже вдала. Вона відповідач матеріалу і місцевим умовам.

Два мільйони квадратних метрів житлової площі дало країні будівництво гіпсо-блочних будиночків за методом Заболотного. Грамота Верховної Ради Башкирської АРСР лишиться в митця незабутнім спогадом про той вклад, який він вніс у справу великої визвольної боротьби нашого народу.

Але працюючи для теперішнього, Заболотний згадував-сплюндровану гітлерівцями Україну, рідні колгоспні села і думав про майбутнє. Невдовзі той час, коли визволений народ почне загоювати рани. У вільні години майстер розроблював проект житлового будинку для колгоспників України.

Настав 1943 рік. Червона Армія нестримно рухається на Захід. Лівобережна Україна визволена від ворога. Академія наук УРСР переїжджає в Москву. Заболотний в складі спеціальної комісії виїжджає в Харків та інші міста України для встановлення розмірів руйнувань, завданих фашистами..

На другий день після визволення Києва він у рідному місті.

Київ непізнаванний. У руїнах Хрещатик, згорів університет, висаджена в повітря Лавра, випалені цілі квартали житлових будинків. Такої самої долі зазнав і будинок Верховної Ради УРСР.

Треба відбудовувати і будувати... Будувати, будувати і будувати... І не нашвидкуруч, не на два-три роки, а серйозно, вдумливо, на основі глибоко продуманого плану.

Архітектори Радянської України повинні докласти всіх. своїх сил, мобілізувати все своє вміння і майстерність, щоб справитися з невідкладними завданнями.

Постановою Уряду на Україні в 1944 році організується філіал Академії архітектури СРСР, перетворений в 1945 році в Академію архітектури Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Першим президентом Академії обирається Володимир Гнатович Заболотний.


* * *


Величезне коло питань охоплює своєю діяльністю Академія архітектори.

Творчі проблеми радянської архітектури, синтез архітектури, скульптури, живопису; теорія та історія архітектури України, аналіз архітектурних форм, народна творчість, художня промисловість, нові будівельні матеріали — над усіма цими проблемами працюють інститути Академії, визначаючи шляхи розвитку архітектури Радянської України, шляхи розвитку будівельного мистецтва. Створені інститути, лабораторії, полігон дослідного будівництва в Ірпені. Зібрані кадри наукових працівників. Розгорнув роботу інститут аспірантури Академії, який готує кадри висококваліфікованих молодих спеціалістів. Як президент Академії, Заболотний бере найактивнішу участь у повсякденній, кропіткій роботі керованої ним установи.

Крім науково-дослідної роботи, Академія веде велику практичну роботу по проектуванню особливо визначних об'єктів. Заболотний особисто бере участь у проектній роботі і керує архітектурною майстернею Академії.

Однією з найскладніших і найважливіших проблем, які стоять на сьогодні перед архітектурною громадськістю, є проблема Хрещатика, створення архітектурного центра Києва. Заболотний не міг обминути питання, що так близько стосується столиці Радянської України. Під його керівництвом архітектурна майстерня взяла участь у першому турі проектування Хрещатика. Цей тур повинен дати основні передумови для планувального архітектурного розв'язання. Своїм проектом Заболотний подав оригінальні й цінні пропозиції для розв'язання цього питання.

Почату в Уфі роботу по проектуванню житлового будинку колгоспника Заболотний продовжив у Києві. В архітектурній майстерні разом із своїми помічниками він розробив новий тип будинку і господарських будівель колгоспу. Ці цікаві і потрібні роботи демонструвалися на виставці, пов'язаній з другою сесією Академії архітектури УРСР.

Надзвичайно цікаву роботу проробив Заболотний разом з молодим архітектором Лазаренко щодо розроблення архітектурних і конструктивних елементів з кераміки. Цей матеріал, який має глибоку історію, незаслужено забутий і мало використовуваний в нашій практиці. Тимчасом в умовах України застосуванню керамічних виробів у будівництві, завдяки великій кількості сировинних ресурсів, красі й дешевості, належить велике майбутнє.

Треба було знайти не кустарний, а заснований на стандартному і масовому промисловому виробництві метод застосування кераміки,

У конкурсі на проект житлового будинку з цього матеріалу єдину премію дістав проект Заболотного.

Завдання було розв'язане справді дуже оригінально, і разом з тим у практиці це завдання можна просто і легко здійснити. Було подано два варіанти: керамічні плитки як суто обличкувальний матеріал і ці ж плитки як конструктивний елемент. З невеликої кількості плиток Заболотний, різно комбінуючи їх, запропонував створити багате і дуже різноманітне оброблення фасаду.

Робота над детальною розробкою будинків з елементами з кераміки провадиться і зараз в інститутах Академії, і немає сумнівів, що промислове впровадження цього матеріалу в будівництві набуде широкого розвитку.

Не покинув В. Г. Заболотний і педагогічної діяльності — цієї другої сторони свого творчого життя. Він керує кафедрою архітектури в Київському художньому інститут і там же веде курс архітектурного проектування в майстерні архітектурного факультету.

Але, віддаючи всі свої сили і знання справі, якою він керує, справі великої державної і громадської ваги, Заболотний не може не приділити часу тому, що привело його до професії архітектора і визначило весь життєвий шлях: у вільну хвилинку він, як колись у юнацькі роки, бере в руки олівець і пензель...

Серія малюнків і масляних етюдів, виконаних ним у Києві та Уфі, свідчать про великий художній смак і глибоке почуття краси, притаманне митцеві.


* * *

Понад 25 років свого життя віддав Володимир Гнатович Заболотний архітектурі.

Весь його творчий шлях — це шлях радянського архітектора і радянського громадянина. Обрання його депутатом Верховної Ради УРСР — яскраве свідчення того, що народ по заслугах оцінив багатогранну діяльність архітектора.

Немає сумніву, що митець у повному розквіті своїх сил і таланту створить ще багато прекрасних архітектурних творів, гідних нашої епохи і вашого народу.

Репродукції





Дипломний проект профілакторія на 500 ліжок






Проект планування м. Кривий Ріг — адміністративний центр






Проект Урядового центра у Києві






Будинок Верховної Ради УРСР — архітектурний пейзаж роботи В. Г. Заболотного






Будинок Верховної Ради УРСР — фасад з боку Першотравневого саду






Будинок Верховної Ради УРСР — фасад з боку площі.






Будинок Верховної Ради УРСР — головний вестибюль






Будинок Верховної Ради УРСР — кулуари






Околиці м. Уфи — архітектурний пейзаж роботи В. Г. Заболотного






Стандартний будинок з демпферного гіпсу у м. Стерлітамак






Софія Київська — архітектурний пейзаж В. Г. Заболотного


2014-2017 © Интернет-проект «Сайт памяти Виктора Некрасова»
При полном или частичном использовании материалов
ссылка на www.nekrassov-viktor.com обязательна.
Фотоматериалы для проекта любезно переданы
В. Л. Кондыревым.                                                                                                                                                                                                                               
Flag Counter