ГлавнаяСофья МотовиловаВиктор КондыревБлагодарностиКонтакты
`


Биография
Адреса
Хроника жизни
Семья
Произведения
Библиография
1941—1945
Бабий Яр
«Турист
с тросточкой»
Дом Турбиных
Письма
Документы
Фотографии
Рисунки
Экранизации
Инсценировки
Аудио
Воспоминания
Круг друзей ВПН:
именной указатель
Похороны ВПН
Могила ВПН
Могилы близких
Память
Стихи о ВПН
Статьи о ВПН
Фильмы о ВПН
ВПН в изобр.
искусстве
ВПН с улыбкой
Баннеры

Статьи о Викторе Некрасове и его творчестве

Игорь Дыченко

Дыченко Игорь Сергеевич (19 декабря 1946, Киев — 24 мая 2015, Киев) — искусствовед, художник и коллекционер. Член Национального союза художников Украины (1984).

В 1969 году окончил Киевский государственный художественный институт.

Работал научным сотрудником в Центральном архиве-музее литературы и искусства Украины, преподавал историю искусства в Киевском хореографическом училище.

С 1992 года — старший научный сотрудник музея истории города Киева.

С 1972 года — организатор и участник выставок.

Персональные выставки в Киеве: 1992, 1997, 1999, 2000, 2002, 2004—2005 и др. годы.

В 1992 году основал Международный благотворительный фонд своего имени.

Игорь Дыченко — автор исследований:
  • о творчестве выдающихся украинских художников, в частности Г. Нарбута, К. Пискорского, А. Петрицкого, М. Бойчука, Л. Лозовского, В. Седляра, А. Богомазова, К. Малевича, В. Касияна, Н. Глущенко, Т. Яблонской и др.;
  • о личностях, которые повлияли на формирование гуманитарных ценностей XX столетия — О. Уальда, С. Дали, Ж. Кокто, Ж. Жене, М. Марсо и др.;
  • статей о творчестве А. Паловой, В. Нижинского, С. Лыфаря, М. Бежара, Л. Якобсона, А. Шекеру, В. Малахова, А. Белова, Р. Поклитару.

  • В 1978 году издал книгу «Євген Лисик», являлся автором произведений на евангельские мотивы.

    Коллекционировал балетные раритеты, произведения искусства (представлено около 300 персоналий), которые экспонировались в Украине и за границей.


    Жодного слова про партію,
    жодного рядка про Сталіна

    Газета «День», 3 сентября 1997 г., № 156 (204), с. 7 (на укр. яз.)

    (Оригинал статьи в формате pdf 11,5 МБ)




    Сьогодні виповнилося десять років від дня смерті Віктора Платоновича Некрасова. Молодий лейтенант, котрий потрапив у роки війни до шпиталю, за порадами лікарів розробляв руку — писав про фронтові будні, про захист Сталінграда. Так з'явилася повість "Сталінград", котра носила ім'я міста, яке стало, за словами самого автора, "символом і загальним поняттям", і котру поспішно перейменували на таку, що менш зобов'язує, — "В окопах Сталінграда".

    Книжка принесла письменнику-початківцю всесоюзну популярність і Сталінську премію, — так вирішив сам Сталін. Утім, у високій нагороді була чимала частка парадоксу: у книжці немає згадки про "вождя народів", та й керівна роль політруків якось "вислизнула" від "несвідомого" автора. Віктора Некрасова нагородили, але заодно звинуватили в "пацифізмі" (!) та "ремаркізмі", — виявляється, улеслива критика тих років винайшла й це лайливе визначення. Критика не помилилася: "В окопах Сталінграда" можна поставити в ряд із хронікою "На західному фронті без змін" Ремарка та книжкою "Де ти був, Адаме?" Генріха Белля. Їх об'єднує те, що в них зовсім немає пафосу, і — Правда.

    Віктор Платонович жив у Києві, і, згадуючи шістдесяті — початок сімдесятих, обійтися без цієї людини, означає перетворитися на манкурта. Його чесність тоді здавалася неймовірною сміливістю. Некрасов не боявся казати, що думає, а думав він явно "крамольно". Як не згадати: він відмовився кинути камінь в автора "Архіпелагу ГУЛАГ" Олександра Солженіцина, адже Некрасову за викривального листа з приводу присвоєння письменникові-дисиденту Нобелівської премії обіцяли надрукувати повне зібрання творів, якого він за життя на батьківщині так і не удостоївся.

    Книжку "В окопах Сталінграда" вилучали з бібліотек. Некрасов поїхав за кордон. І тільки після смерті письменника (його поховано на російському кладовищі під Парижем), у період чергової "відлиги", були опубліковані його останні твори. Віктор Платонович залишився вірним собі. Він із любов'ю писав про однополчан. Згадував початок війни - "трагічний відступ, неймовірні втрати", а разом з тим і дні "сталінського чи то запою, чи то депресії", і фінал, коли "чорно-червоні стяги з орденами і свастиками впадуть до ніг переможців — великий Сталін буде посміхатися з Мавзолею..."

    Гостей Києва Віктор Платонович любив водити на Андріївський узвіз і показувати "Будинок Турбіних", де жив у молодості Михайло Булгаков. Уже за одне це Некрасова могли виключити із Спілки письменників, адже саме ім'я Булгакова наважувалися вимовити тільки відчайдушні сміливці.

    А одному художникові-початківцю — боязкому й гордовитому одночасно — він сказав: "Я жити не можу без твоїх малюнків, а от чи потрібні вони радянському народові, це тобі Суслов скаже". На Заході він написав: "...боязкіших за наших так званих керівників світ не знав". Із слізьми болю, образи за полеглих у Сталінграді він розповідав про помпезний, безглуздий меморіал на Мамаєвому кургані.

    Сумнівні подвиги в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані викликали в "пацифіста" (можна й без лапок) Віктора Некрасова однозначний протест. На книжковій полиці в Парижі в нього була фотографія молоденького радянського танкіста, котрий увійшов зі своєю "миротворчою" місією у Прагу. У його погляді письменник побачив "тільки нерозуміння, розгубленість і думку, що болісно б'ється, — навіщо я тут? Навіщо? І що мені робити?" А в Києві на столику стояв невеличкий знімок, запам'ятався крихітний букетик фіалок перед ним. На фото — молодий хлопчина, з ясним обличчям і відкритим поглядом. Це — Ян Палах, котрий спалив себе на Вацлавському майдані на знак протесту проти радянської окупації.

    Совість і талант Віктора Некрасова чисті. Його життя відобразило трагедію покоління, котре свято вірило в "наше дело правое"... Сьогодні хочеться перечитати сторінки творів Віктора Платоновича Некрасова і мовчки випити — він не осудить.





    Обложка книги
    Игоря Дыченко «Татьяна Яблонская»

    Дарственная надпись Игоря Дыченко на книге «Татьяна Яблонская»
    для Виктора Некрасова



    Из интервью Игоря Дыченко газете «Факты»

    «— Говорят, у вас есть и фальшивка Пикассо…

    — Правду говорят. Но это бесценная фальшивка! Когда-то писатель Виктор Некрасов, зная мою страсть к коллекционированию, нарисовал покосившийся античный храм и подписал: «Игорь, тебе. Пабло Пикассо».



  • Владелец самой большой в Украине коллекции автографов Игорь Дыченко: «Анна Ахматова предложила мне кофе. Я хлебнул — и слезы брызнули из глаз: кипяток и горечь страшная! Именно такой она любила»


  • 2014—2018 © Интернет-проект «Сайт памяти Виктора Некрасова»
    При полном или частичном использовании материалов
    ссылка на www.nekrassov-viktor.com обязательна.
    © Viсtor Kondyrev Фотоматериалы для проекта любезно переданы
    В. Л. Кондыревым.                                                                                                                                                                                                                               
    Flag Counter