О Викторе Платоновиче Некрасове
Олесь Гончар
Олесь Гончар (Олександр Терентійович; 3 квітня 1918, робітниче селище Ломівка на околиці Катеринослава (нині Дніпропетровськ) — 14 липня 1995, Київ) — український радянський письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії ім. Тараса Шевченка (1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).
У 1921 році матір Олександра померла, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері) в село Суха Кобеляцького району Полтавської області.
З 1925 року вчився у рідному селі, потім у селі Хорішках.
У 1933 році, після закінчення семирічної школи в селі Бреусівка Козельщинського району, працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» (село Козельщина).
У 1938 році поступив на філологічний факультет Харківського університету. У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт. Був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї, двічі поранений. Писав поезії (видані 1985 року окремою книгою «Фронтові поезії»).
Під час війни нагороджений орденами «Слави» ІІІ ступеня і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».
У 1945 році демобілізувався з армії. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 році. Протягом 1946-1947 років Олесь Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці».
У 1960-ті роки вийшли роман «Людина і зброя» (1960, Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, 1962), книга нарисів «Японські етюди» (1961), роман у новелах «Тронка» (1963, Ленінська премія, 1964). Доля написаного наприкінці 1960-х років роману «Собор» склалася драматично. Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.
Протягом 1970-1976 років письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976). Роман Гончара «Твоя зоря» (1980) отримав Державну премію 1982 року, вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 році опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». У 1991 році опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження».
Член КПРС (1946-1990), Герой Соціалістичної Праці (1978), Герой України (2005, посмертно).
Нагороджений двома орденами Леніна (1960, 1978), орденом Вітчизняної війни І ст. (1985), орденом Трудового Червоного Прапора (1988).
У Києві, у парку біля будинку, де він жив, встановлено пам'ятник О. Т. Гончару.
Щоденники
У трьох томах. — К. : Веселка, 2004
Том II (1968—1983). Стор. 36
15.11.[19]68
Розглядали на парткомі справу Некрасова [Віктора]. Тяжка була розмова. В усіх розуміннях тяжка.
Цілу ніч після того не спав. Як нам жити далі? Коли сьогодні вже гуманізм стає лайкою... Чи не наступає знову затемнення умів?
Том II (1968—1983). Стор. 216—217
28.04.[19]75
Оглядаюсь перед 30-річчям Перемоги, і сумно стає як розкидало нас! Пригадую скількибуло тоді в Спілці фронтовиків і які ми ще були молоді, дружні... З Руденком працювали в «Дніпрі». З Некрасовим на Сталінські премії придбали коляски для інвалідів... Малишкову пісню часто ще було чути...
Зараз — той на Байковому, той на хоздворі, той — у Женеві.
Микола Руденко, про якого зараз стільки розмов в ефірі, мешкає десь там, на хоздворі санаторію «Конча-Заспа», дружина його, медичка нібито має там кімнатку. Давно не бачив його, кілька літ. Через когось тільки передавав вітання. До нього я завжди ставивсь з повагою, він мужня й принципова людина. Один з героїчних оборонців Ленінграда, тяжко був там поранений, весь потрощений. А другий — з окопів Сталінграда. В одній парторганізації перебували багато літ. Тепер — той на хоздворі, а той — з коментарями про нього — в Женеві...
Як багато людей невлаштованих, ображених, чимось ущемлених... Приходять зі скаргами, волають, що ніхто їх не хоче вислухати, втрутитись... Ось і вчора дзвінок у двері, стоїть за порогом один з таких відвідувачів, збуджений, схвильований: «Не думайте, що я підісланий кагебешник! Знаю, що їх до вас без кінця підсилають! І не хворий я психично! Ось мої документи машиніста поїзда... Але зазнав травми на роботі, і тепер справді замордували по психіатричках...»
Том III (1984—1995). Стор. 199—200
18.09.[19]88
Вже кілька разів передають про Віктора Некрасова (річниця смерті). Згадалось. як захищав його на парткомі, коли розглядалась його справа в зв'язку з виступом на мітингу в Бабинім Яру. І як на зборах в арсенальському клубі довелось мені — через його відсутність — брати весь вогонь розлюченого читацтва на себе (саме піддавались організованій «проробці» нариси Некрасова про Америку). Весь вечір мені, як голові СПУ, кидали в залу сповнені вірнопідданського гніву звинувачення: «Чього ви його не приборкаєте?», «Ви, мабуть, теж такі!», а вершиною аргументації було: «Ми підемо вікна йому поб'єм», «Ми знаємо, де він живе!..»
Що й казати, українські письменники ставились до нього по-дружньому, де могли захистити — захищали, а він... Він ніколи й ніде не став на захист, скажімо, української мови, хоч знав, бачив, яких кривд вона зазнає... Виріс в Україні, вчився в Україні, і відомо було, що він володіє українською мовою, але в розмові ніколи не дозволив собі вжити українського слова.
Така це була взаємність. Тільки, коли вже опинився в Парижі, раптом чуємо Віку Платоновича [Некрасова]: виступає по українській «Свободі» — чеше по-вкраїнськи хіба ж так... Горе заставило, чи що?
Це він жартома пояснював у своїх інтерв'ю: «Иногда приходится идти на радио, где я понемножку к л е в е щ у...» То Бог йому суддя.
Лише коли вийшов «Собор», пригадую, Некрасов подзвонив до мене додому, попросив примірник роману для якихось друзів із новосибірського Академмістечка. Звичайно тоді мені приємно було почути, що десь у сибірськосу Академмістечку люди цікавляться «Собором», але водночас залишалося щодо Некрасова щось схожена образу; мене, як і багатьох наших «пісьменников» (як він іронічно висловлювавсь), щоразудивувала його глухота, коли справа торкалася національних, таких пекучих для нас проблем.
<...>
Том III (1984—1995). Стор. 211—212
20.11.[19]88
Сьогодні мені, як і багатьом, уже ясно, що процес «СВУ» був сфабрикований. Це перша велика хвиля нищення України, української інтелігенції уже в умовах «мирної», невоєнної сталінщини.
Генеральна репетиція до геноциду 30-х років. Початок епохи сатанинської, що не має собі аналогів у людській історії.
А Снегірьова, як його друга Некрасова, треба б повернути до Спілки.
Чи зможе наша гласність коли-небудь відкрити оті досьє, що десь і нині зберігаються в таємничих сейфах? Скільки бруду було вилито на чесних українських письменників уже і в післявоєнні роки... Адже наклепниками, провокаторами аж кишіло довкола нас... Не зводили ока з Рильського, Яновського і Малишка, наставляли вуха всілякі собки на кожне слово Довженкове, Бажанове і моє. Мусить, мусить гласність добратись до тих начинених брехнею сейфів.
Том III (1984—1995). Стор. 347—348
20.11.[19]88
Який таки огидний расизм, ота сама національна «спесь», навіть із сіоністським відтінком! Ось беру збірник творів Галіча, що кінчив самогубством у Парижі, беру із спічуттям до його трагічної долі... Читаю вірш «Пам'яті Пастернака»... вірш як вірш, і раптом ні з сього ні з того:
Даже киевские «письмэнники»
На поминки его поспели!..
Не знаю, хто тоді з Києва їздив, але не маю сумніву, що не погані почуття вели наших «письмэнникив» пом'янути поета. То чому ж оця інтонація зневаги, презирства? Що ти, Галіч знаєш про цих письменників, які жили під вічним терором, таким, що тобі й не снився?..
Гидко, коли расизм виходить від темних, грубих людей, але гидкіший він в устах елітарних «гуманістів». Пригадалось, що саме таким тоном, з усмішечкою зневаги вимовляв це слово — «пісьменники» — Віктор Некрасов. Той, що живучи серед нас, бачачи знущання над Яновським, Рильським, Сосюрою, так ні разу й не виступив на захист їх, на захист української мови, хоча ми, коли було йому скрутно, захищали цього Віку не раз... У Москві він, звичайно, підтримував імідж України, як нібито «антисемітської нації», хоча добреж було йому відомо, як під час окупації українські люди ховали, не давши на розправу німцям, і Дінькевича, і Кіпніса, і ще багатьох... Всебічно поінформований Некрасов не міг не знати, що митрополит Щептицький перед самим фюрером виступив на захист євреїв і скількох єврейських дітей переховували українські священики по галицьких монастирях, ризикуючи власним життям... Віка вчився в київській школі, в київськім інституті, слухав там, ясна річ, лекції й українською мовою, однак на догоду своїм зарозумілим друзям-міщанам завжди вдавав, що української мови він не знає... Так коли пізніше Віка, опинившись у Парижі і, певне, потрапивши в скруту, шукав, де б заробити кілька франків «на опохмел», я одного разу почув його по «Свободі» з величезним подивом: Віка заговорив — досить пристойно — українською мовою!
У новому журналі «Тернопіль» якийсь студент дуже дотепно — у формі листа революційному демократу Чернишевському — висміяв оцю саму «спесь», імперську зверхність їхню щодо «малоросів»... Нічого, історія їх навчить.
Твори Вiктора Некрасова українською мовою
Лесь Танюк «Віктор Некрасов і Україна»